Глава 18

- Іди за мною, - наказав пан Альмасіо, коли екіпаж зупинився біля парадного входу його чудового будинку, проминувши ворота й алею, що вела через сад. Я ледь чула його голос - через промоклу до нитки сукню я дуже замерзла, і в мене зуб на зуб не потрапляв; все, що відбувалося, здавалося поганим сном. Під ноги мені натекла ціла калюжа води, та й внутрішнє оздоблення екіпажу серйозно постраждало через мою в ньому присутність, але Ремо начебто не помічав цього. Після нашої розмови біля моря він втратив до мене будь-який інтерес і навіть скоса не дивився в мій бік.

Похитуючись і збиваючись з кроку, я шкандибала за ним - спочатку ми піднялися сходами до головного входу, потім Ремо попрямував до величезної вітальні. На ходу він віддавав розпорядження слугам, які поспіхом з'являлися і зникали на нашому шляху, немов безтілесні духи. Про мене він знову забув. Я почувалася бродячою собакою, що ув'язалася за людиною і щосекунди очікує, коли її все ж таки помітять, розлютяться і проженуть геть копняками. Мабуть, я виглядала недоладною гостею в цьому розкішному будинку: наскрізь мокра, згорблена, зі сплутаним волоссям і посинілими від холоду губами, які ще не встигли загоїтися після побоїв.

У вітальні біля столу сидів молодий чоловік із книжкою, який привітав Ремо з шанобливістю того роду, що не лишала місця сумнівам - то була зустріч батька й сина. Так я вперше побачила Орсо Альмасіо, який мав забрати у Вікензо Брана тіару за задумом Ремо. Як я потім дізналася, він нещодавно повернувся з подорожі, розраховуючи, що первинний план батька вбити Віко в храмі увінчається успіхом.

Орсо був лише трохи старшим за Віко, і, звісно ж, такий юний вік робив його не найвдалішою кандидатурою на пост понтифіка. Але, наскільки я могла зрозуміти характер пана Альмасіо, такий вибір зумовлювався бажанням цілком і повністю зайняти місце Рагірро Брана, отримавши право на використання тих самих засобів, що були притаманні його ворогові. Якщо Рагірро посмів зробити свого сина-юнака понтифіком, незважаючи на всі пересуди, то і Ремо бажав вчинити подібним чином, щоб довести: він настільки ж всесильний. Зрозуміло, то була не найрозумніша манера правління, але й пан Альмасіо виявився не настільки вже розважливою людиною, як мені видавалося спочатку. Мстивість і власницькі звички робили Ремо надзвичайно небезпечним ворогом, але вони ж змушували його часом вчиняти необачно.

Щодо зовнішності Орсо, то я, змучена і перелякана до смерті, помітила тільки те, що схожості з Ремо в ньому набагато менше, ніж у Тео. Спільною для всіх Альмасіо рисою виявився колір очей - у Орсо вони були майже срібними, через що могло навіть здатися, що він сліпий. Це справляло лякаюче враження. Довге пряме волосся, ще світліше, ніж моє, обрамляло вузьке, досить привабливе обличчя. Звіряче чуття людини, що опинилася в небезпечній пастці, підказало мені - цей син успадкував вади батька, але надав їм іншу, ще більш небезпечну форму; щось невловимо неприємне відчувалося в його звичках, манері кривити тонкі бліді губи.

- Орсо, дозволь представити тобі мою наречену, Годе Еттані, - зі злою усмішкою вказав пан Ремо в мій бік.

Той зі зневажливим виглядом оглянув мене, після чого саркастично запитав:

- З якої канави ви вивудили свою наречену, батьку? За всієї моєї до вас поваги, ця істота не схожа на жінку, гідну увійти в наш будинок через головний вхід.

- Отже, тепер її зовнішній вигляд добре відображає сутність, - розвів руками Ремо.

- Священне Писання вчить, що всі жінки подібні до змії та гієни, - відповів Орсо, склавши руки, немов збираючись молитися. - Будь-яка з них накопичує отруту, щоб нишком вжалити, а потім роками харчуватися мертвечиною... Щоразу, коли ви одружувалися, батьку, я говорив вам, що ви вкотре впускаєте в наш дім отруйну істоту, яка бажає тільки ваших грошей.

- О, ні, сину, - Ремо знову посміхнувся. - Цій жінці не було діла до мого багатства. Вона бажала тільки моєї смерті, але спробувала заколоти мене ножем, який зроду ніхто не точив. Годе не надто розумна, Орсо, тому не становить жодної небезпеки, але може принести деяку користь. А навіть із паршивої вівці, як то кажуть, не гріх узяти жмут вовни. Куди ж доправити таку особливу гостю?..

Ці слова Ремо вимовив, уже сівши в крісло. Я так само стояла перед ним - змерзла і брудна, з обличчям, вкритим синцями і саднами. Лише залишки гордості давали мені змогу утримуватися на ногах, збитих у кров.

- Сподіваюся, ти не розраховувала, Годе, що в цьому будинку ти отримаєш задарма хоч один шматок хліба? - пан Альмасіо не приховував, яке задоволення йому приносить знущання наді мною. - Ти не заслужила навіть життя, якщо розібратися, що вже казати про дах і їжу!.. Розвагою ти послужити не можеш, якщо вже я пообіцяв тебе не чіпати, але байдикувати в моєму домі у тебе не вийде. Мажордом вічно скаржиться на брак робочих рук, тож тут ти не будеш сумувати, як у батьківському домі. Неробство небезпечне для жінки - вона набуває поганих знайомств і занадто мало спить ночами.

Немов зачувши, що про нього заговорили, мажордом будинку Альмасіо - худорлявий чоловік невизначеного віку - безшумно з'явився у вітальні та, вклонившись, завмер в очікуванні розпоряджень.

- Відведеш цю дівку до служниць, нехай знайдуть їй роботу, та не найлегшу, - наказав пан Ремо. - Спуску їй не давати, але без рукоприкладства. Буде недобросовісно виконувати вказівки - не підпускати до столу, нехай голодує.

Після цього він звернувся до мене:

- Сподіваюся, твого мізерного розуму вистачає на розуміння того, що тікати тобі нікуди. Навіть не намагайся шукати співчуття і допомоги у слуг - тут не дім Еттані, про будь-яке твоє недоречне слово мені одразу ж доповідатимуть, і я вважатиму це приводом для розірвання нашої угоди. Ми вже з'ясували, що всі твої розповіді про готовність до смерті - нісенітниця. Лише моє небажання з тобою возитися вберігає тебе від іншої долі, яка здасться тобі куди менш привабливою, ніж нинішня. Моли небеса, щоб нічого не нагадало мені про твоє існування аж до нашого весілля, тому що я мінливий, а обіцянка, дана тобі, коштує навіть менше, аніж твоє життя.