Глава 17

Я майже не пам'ятала, як ми попрощалися з Віко. Щоразу, коли я думала, що болючіше мені бути вже не може, моє бідолашне нерозумне серце знову розбивалося на тисячу осколків. Усе моє колишнє життя тепер здавалося вигадкою, чиєюсь доброю розповіддю, пронизаною світлим сумом. Я давно вже не була тією Годе, яка раділа квітам, що розпускалися в саду тітоньки Іло, і ніжним обіймам свого чоловіка... Ті радості здавалися тепер сонячними променями серед зеленого літнього листя. Нині ж моє крихітне щастя було всього лише слабкими відблисками вогника догоряючої свічки, а ніч довкола ставала дедалі темнішою. Однак у цій густій темряві й жалюгідна свічка може засліпити на мить. Я дивилася в очі Віко, хворі й втомлені, і розуміла, що якби й цього разу відштовхнула б його, то проклинала б себе, як і зараз - за те, що обійняла. Як не в його силах було врятувати мене, так і не в моїх - дати йому надію, і нам би варто було зненавидіти одне одного, щоб швидше викреслити з пам'яті все, що нас пов'язувало. Але чомусь ми не змогли вчинити розумно, наче нам не вистачало досі страждань і болю.

До вікна я змогла дійти тільки тому, що Віко підтримував мене. Пішов він мовчки, лише на кілька миттєвостей затримавши мою руку у своїй. Він залишав мене на смерть, я відпускала його, знаючи, що він безсилий мені допомогти. Нескладно було здогадатися, що дух його зараз зломлений: варто було б заплакати, обійняти його, зізнатися, як мені страшно і як хочу я піти разом із ним – і Віко взяв би мене із собою, відразу ж відкинувши думки про небезпеку. Це прозирало в кожному його погляді, в кожному дотику. Але я не бажала, щоб він  прирік себе на загибель. Наш світ і так був сповнений безглуздої жорстокості.

Коли я залишилася одна, закривши за ним ґрати, то осіла на підлогу, навіть не намагаючись піднятися. Там я пролежала до самого ранку, чи то втративши свідомість, чи то забувшись у глибокому важкому сні.

Прокинулася я від гучного тупотіння, що мішалося з тоненькими схлипуваннями і лютою лайкою. Я, невпевненим рухом підвівшись, побачила, що пан Гако втягнув у мою кімнату ридаючу Арну. За ними йшов пан Ремо, а ще трохи віддалік - кілька слуг, обличчя яких були мені незнайомими. Батько був настільки розгніваним, що майже вибив двері в кімнату, які тепер висіли на одній завісі - цей шум і повернув мене до тями. Не потребувалося надто багато кмітливості, щоб збагнути, чому скиглить перелякана Арна і кляне її Гако Еттані. Напевно пан Ремо, запідозривши, що під час походів до храму я бачилася з Віко Брана, порадив батькові гарненько допитати Арну, яка багато разів мене супроводжувала. І перелякана служниця, звичайно ж, розповіла все, що знала.

- Де? Де це?!!! - кричав Гако, відважуючи Арні ляпаси. Та плакала, валилася на підлогу і благала її помилувати. Дівчина добре розуміла, що розгніваному пану вбити служницю-зрадницю й викинути тіло в канаву не буде вартувати навіть довгих роздумів.

Гако штовхнув її ногою в досаді і почав обшукувати мої речі, зі злістю жбурляючи їх на підлогу. Ремо мовчки подав знак слугам, які слухняно взялися допомагати батькові, ворушачи вміст шаф. Арна, захлинаючись риданнями, відповзла до стіни, забившись у кут між кушеткою і столом. Я теж мимоволі подалася назад, упершись спиною в стіну і затравлено дивлячись на чоловіків.

Знайти той самий чоловічий одяг, у якому я ходила до Мальтеранського палацу, було не складно – я не мала скритки, щоб його надійно сховати, а попросити Арну викинути штани й куртку не встигла. Хтось зі слуг подав панові Еттані, що стискав у руках вузол із чоловічим вбранням, мої малюнки - старі й нові. Кинувши на них косий погляд, Гако майже злякано закричав: «Спалити! Цієї ж хвилини!».

Слуга квапливо попрямував до дверей, але був зупинений мовчазним жестом Ремо Альмасіо. Він узяв альбоми, побіжно пролистав, затримуючи погляд на деяких начерках, і віддав напівголосно якесь розпорядження.

- Це ті речі, що ти їй принесла? - Гако сунув під ніс трясучій Арне грудку пом'ятого одягу. Служниця квапливо закивала.

- Дивись уважно, дурепо! - і ганчір'я полетіло їй просто в обличчя.

Арна покірно ворушила одяг, потім пискнула:

- Куртка порвана, а я приносила цілу...

Гако вибухнув прокльонами, сплюнув, а потім одним стрибком підскочивши до мене, почав трусити мене, наче собака, що душить щура:

- Ти виходила в цьому з дому! Куди ти ходила, підлото?

У цей час один зі слуг, які продовжували ритися в моїх речах, з поклоном подав щось панові Ремо. То була каблучка Віко.

- Це ще що? - вигукнув Гако, відпустивши мене.

Ремо, обличчя якого залишалося безпристрасним - лише очі спалахнули, коли він кинув погляд на мене - відповів:

- Перстень із гербом Брана, Гако. Так, ми багато чого, виявляється, не помічали поруч із собою, дорогий друже, зосередившись на своїх серйозних чоловічих розмовах...

Гако Еттані похитнувся, мимоволі відступивши назад на крок.

- Так це правда! - вимовив він приголомшено. - Ця повія...

Арна з плачем підповзла до його ніг і почала благати про пощаду.

- Пане, я не знала! Клянуся, я нічого не знала про Брана! Змилуйтеся, не вбивайте мене!

Я мовчала, розуміючи: мені ніхто не повірить, що б я зараз не сказала, тож допомогти Арні було не в моїх силах. Хоч Ремо і зберігав зовнішній спокій, я бачила, що він скаженіє незгірш Гако. Мабуть, він не припускав, що мій зв'язок із Віко підтвердиться настільки ясно і красномовно. Жінка, яка таємно виходила вночі з дому в чоловічому одязі, могла шукати тільки одного - і навряд чи хтось повірив би, що вона просто гуляла містом.