Глава 16

Я провела у своєму ліжку всю ніч і наступний день, не в змозі піднятися без допомоги. До мене приходила лише Арна, настільки перелякана тим, що сталося, що говорити з нею було справою марною. Служниця боялася мене, адже чутки про мої одкровення у храмі примножувалися і ставали дедалі зловіснішими; боялася Гако Еттані, надзвичайно розгніваного і збентеженого; боялася Ремо Альмасіо, який провів сьогоднішню ніч під дахом нашого будинку. У напівзабутті я чула відгомони нічних бесід - у домі раз по раз з'являлися гості, які приносили погані для пана Альмасіо і його прихильників звістки, але ні про що розпитати служницю не змогла. Мовчки й квапливо вона допомогла мені змити з тіла кров і бруд, перестелила ліжко і на моє ледь чутне прохання подала дзеркало.

Ніколи ще я не бачила своє обличчя в такому жахливому стані - одне око запливло, губи розпухли і почорніли. На щастя, я не втратила жодного зуба і мимоволі подумала, що Гако все ж таки бив мене упівсили. Ймовірно, сліди побоїв до весілля мали б зникнути, але навряд чи я коли-небудь змогла б викреслити з пам'яті це приниження. Знову і знову я відчувала смак крові, якою ледь не захлинулася. Від думки, що те ж саме на мене чекає і в шлюбі, охоплювала глуха знавісніла туга, що змушувала забути навіть про тілесний біль.

Кілька разів я починала міркувати над словами пана Ремо: він пообіцяв, що не зашкодить мені, якщо я проявлю чесність. Чи можна було вірити його слову? Чи варто було укласти таку угоду і визнати, що кілька разів говорила з Віко Брана, а потім ще й сповістила його про змову? Навряд чи в пана Ремо вистачило б витримки додержати слова і не вбити мене після такого зізнання... Приховати найгірше і найбезсоромніше -  що я бувала в Мальтерані?.. Але ж якщо понтифік опиниться в руках ворога і дізнається, що я, тільки-но відчула в тому для себе вигоду,  розповіла пану Ремо про більш невинні наші зустрічі, то навряд чи в нього збережеться хоч тінь доброго ставлення до мене. Він відразу ж розкаже, як я свідомо  пішла проти батька і нареченого.

Вивчивши Віко і Ремо, я дійшла висновку, що кожен із них вважав мене своєю власністю, тож розлютився б, дізнавшись, що я зблизилася з його ворогом. «Ти, мерзотник, вів бесіди з моєю нареченою і домагався її! - скаже пан Ремо. - Вона в усьому зізналася і попросила вибачення!». «А чи зізналася твоя вірна наречена, що зрадила тебе, щойно дізнавшись про твій план?» - відповість Віко, не проґавивши можливості уразити наостанок пана Альмасіо. І тоді Ремо вже точно не пробачить мені обману, тим паче мерзенного в його очах, що приправлений він був крапелькою правди.

Думки мої плуталися, і я втрачала послідовність міркувань, не в силах уявити інші варіанти розвитку подій. Що, якщо Брана візьмуть гору?.. Що вони зроблять зі мною - нареченою змовника і дочкою змовника?.. Я з досадою сказала собі, що запізно збагнула, чим могла обернутися моя зрада. Хто знає, як би вчинив розгніваний Рагірро Брана, дізнавшись про підготовку замаху? Можливо, у нього б вистачило жорстокості й сили, щоб спалити будинки своїх ворогів, перед тим вирізавши всі їхні сім'ї... Так зазвичай розправлялися в Іллірії з ворогами, що посміли підняти голову. Віко міг би просто не прийти на церемонію, але це теж викликало б  гнів Рагірро, який і без того ненавидів свого молодшого сина. Я уявила, про що думав Віко, повертаючись у Мальтеран напередодні свята. Повідомити старому Брана про змову Ремо Альмасіо і Гако Еттані означало розв'язати криваве протистояння, в якому мали б загинути сім'ї винуватців; втеча без пояснень спричинила б нові прокльони від Рагірро, які б доєдналися до незліченної низки таких самих гнівних докорів, та ще й підкріплених побиттям, яке треба покірно приймати і терпіти... Я згадала, яким змученим виглядав Віко, повернувшись із рідної домівки - його втома накопичувалася давно. Можливо, наполегливо запитуючи, чи цінне хоч трохи його життя в моїх очах, він намагався вирішити, чи варто боротися за нього далі?..

Невідомість тепер мучила мене чи не сильніше за біль, і я вибилася з сил, хоча майже не рухалася. Коли до моєї кімнати незадовго перед обідом увійшов пан Ремо, я не змогла підвестися, щоб його привітати. Він присів поруч із ліжком і поставив кілька формальних запитань щодо мого самопочуття. Я прошепотіла, що не пам'ятаю, що зі мною сталося, і весь учорашній день наче в тумані.

Пан Альмасіо пильно подивився на мене, але навряд чи на моєму спотвореному синцями обличчі навіть йому вдалося б помітити тінь нещирості.

- В Іллірії нині тривожно, - сказав він. - Городяни переказують пошепки одне одному ваші пророцтва, а в Мальтеранському палаці затівається щось недобре - давно вже туди не прибувало стільки озброєних людей. Іллірійці бачать у тому підтвердження вашої правоти. Що ж - про ці ріки крові, готові пролитися, ви говорили вчора?

- Я не пам'ятаю, - тихо промовила я. - Ці слова немов вклали в мої вуста.

Брехати Ремо виявилося дуже складною справою. Його холодні світлі очі невідривно стежили за мною, і я знала, що він помічає навіть найменше тремтіння моїх пальців.

- Спробуйте все ж таки пригадати, - сказав він мені, посміхнувшись лагідно і лякаюче водночас. - У вас ще є час. І, до речі - вам, зрозуміло, байдуже до долі нікчемного Вікензо Брана, але я все ж повідомлю: він при доброму здоров'ї, хоч і ненадовго. Ви, як жінка милосердна, можете поставити свічку за спасіння його душі, коли наступного разу підете до храму.

Тон Ремо був красномовнішим за його слова - я зрозуміла, що він підозрює, ніби з Віко ми зустрічалися під час моїх походів до ранкової служби. Залишалося подякувати богові за те, що мій наречений вважав мене настільки добропорядною жінкою. Напевно він і уявити не міг, що Віко приходив прямо до будинку Еттані вночі, а я впускала його в свою кімнату.