Глава 15

Від хвилювання, причини якого я не могла нікому пояснити, мене охопило шаленство, через яке навіть недосип і втома не далися взнаки повною мірою. Замість того, щоб пристойно підготуватися до виходу з дому, я кидалася від одного місця до іншого, то кидаючи гребінь, то перечіплюючись через власні туфлі, то завмираючи на півдорозі, не в змозі пригадати, що мені потрібно було взяти в руки. Арна кілька разів запитала у мене, в якій сукні я збираюся йти до храму. Я, ледве розуміючи, чого вона домагається своїми запитаннями, тицьнула пальцем у першу-ліпшу. Вона виявилася темно-синьою, майже чорною, і служниця здивовано перепитала, чи справді я хочу вдягнути настільки похмуре вбрання на святкове богослужіння?.. Але мені було байдуже, що подумають люди.

З дому я вийшла блідою, наче побачила примару. На вимогу пана Ремо, я залишила волосся розпущеним, і воно здавалося майже безбарвним на тлі темної сукні, так само як і посірілі губи.

До храму у святковий день зійшлося чимало простого люду. Спостереження за вельможним панством, що прибувало звідусіль у розкішних ношах та в екіпажах, - непогана безкоштовна розвага. Варто було мені тільки показатися на очі натовпу, як сталася пригода, що здивувала навіть пана Гако. Десятки людей закричали разом: «Гоеділь, Гоеділь!» і почали тягнути руки до мене, благаючи згадати у своїх молитвах когось із їхніх родичів. Хоча нас супроводжувало кілька слуг, натиск юрби ледь не збив з ніг сімейство Еттані, мені ж залишалося лише безпорадно дивитися на спотворені відчаєм обличчя. Багато хто намагався передати мені записки з проханнями. Я приймала їх, намагаючись зберігати спокійний і ласкавий  вигляд.

За цією сценою спостерігав і пан Ремо, який стояв на сходах храму, звідки відкривався чудовий вид на площу. Мені здалося, що його потішило побачене, і в його обличчі я легко читала задоволення, властиве людині, якій несподівано пощастило роздобути рідкісну дивину для свого зібрання. Справді, шлюб ревнителя віри з жінкою, якій приписували сотворіння кількох чудес у славу господа і його святих, був пречудовою заключною рисою для легенди, що творилася на наших очах - легенди про позбавлення міста від многогрішних Брана. Хтозна, можливо, плітки про те, що новоявлена праведниця виходить заміж за найдостойнішого чоловіка Іллірії, надали додаткового блиску моєму образу в очах простих людей, що відчували переді мною щире благоговіння.

Гако Еттані, який донині не усвідомлював, як зросла останнім часом моя слава в Іллірії, відчував водночас і невдоволення через те, з якими труднощами нам довелося долати незначну відстань до сходинок храму, і гордість - прізвище Еттані набуло чималої відомості в місті. Звісно, ложкою дьогтю в цій бочці меду було те, що пошану роду принесла дурна нікчемна жінка, але, як казав пан Ремо, батько, перш за все, був діловою людиною і швидко змирився з деякими недоліками цих несподіваних обставин.

Я мимоволі подумала, що моя раптова загибель остаточно зробить Гоеділь Еттані легендою Іллірії - що може краще доповнити історію життя майже святої жінки, як не її рання смерть?..

Святкова церемонія цього року привернула до храму таку кількість парафіян, що навіть умовляння прислужників і священнослужителів не подіяли - кожен куточок був зайнятий людьми, що понад усе бажали на власні очі побачити сьогоднішні урочисті події. Знатні люди напевне подумки безупинно дякували богові за те, що їм за правом народження були відведені місця на міцних дубових лавах. Втім, тим, хто сидів з краю, все одно довелося терпіти надто близьке сусідство з різномастими містянами, які спромоглися проштовхатися всередину і не бажали здавати свої позиції.

Ремо Альмасіо і його близьким, звісно ж, була призначена лава, розташована майже біля самого амвона. Я сиділа пліч-о-пліч зі своїм нареченим, і пильно стежила за тим, як він напружено перезирається з деякими панами, що облаштувалися неподалік. Мабуть, саме вони вчора потайки приходили до будинку Еттані. Я спробувала уявити, як вони діятимуть - щоб дістатися до понтифіка їм знадобилося б кілька секунд. Навряд чи хтось із прихильників Брана встиг би втрутитися

Промені яскравого сонця, що проникали у величезні вікна за вівтарем, робили свою справу - у храмі ставало нестерпно душно. Цей святковий осінній день видався теплим і ясним, а через значну кількість людей задуха дошкуляла дедалі сильніше. Я відчувала, як волосся моє прилипло до шиї, але все одно тряслася в ознобі.

«Тільки б Віко не прийшов! Тільки б замах зірвався!» - повторювала я про себе. Через нервову напругу всі почуття мої загострилися - я бачила найдрібніші зміни в обличчі пана Ремо, помічала, як тремтять його тонкі довгі пальці, ледь помітно вказуючи на захований у святковому одязі кинджал

До останнього я вірила в те, що Віко вибере найпростіший шлях і просто не прийде до храму. Однак я помилилася. Майже без запізнення він постав перед парафіянами, і, немов у насмішку над усіма присутніми, виявився чи не більш п'яним, ніж того разу, коли я його побачила вперше. Здавалося, він узагалі не розуміє, де він опинився, і бездумно кориться вказівкам інших священнослужителів, які підтримували його під руки. Це виглядало настільки жалюгідно, що я раптово розлютилася на людину, з якою навіть не була знайома, - на Рагірро Брана. Навіщо він змусив Віко виконувати обов'язки, до яких той був від початку не здатен? Як потрібно було нехтувати сином, щоб дозволити йому стати об'єктом ненависті й презирства всіх іллірійців?

Сонце нестерпно сліпило мене, а я не могла відірвати погляду від понтифіка, наче очікуючи, що помічу - він почуває себе в безпеці, бо попередив свою сім'ю, і насправді... Ах, якби ж то задум пана Ремо зазнав невдачі! «Ну ж бо, подайте мені знак, Віко, що все передбачено і ваша легковажність - ознака впевненості у своїх силах!» - просила я подумки, і Віко, немов почувши мої прохання, подивився мені прямо в очі.