Глава 13

...Я дуже хотіла підслухати розмову, яку Ремо і Гако Еттані завели в бібліотеці після того, як ми з паном Альмасіо повернулися з прогулянки, але не одразу мені вдалося пробратися у внутрішній дворик. То пані Еттані, не знаючи, чим себе зайняти за відсутності весільних клопотів, раз по раз зустрічалася на моєму шляху, то хтось зі служниць прибирав у вітальні, і врешті-решт, коли я, нарешті, зайняла знайоме місце біля віконця бібліотеки, пан Гако та Ремо Альмасіо давно вже обговорили день весілля і все дотичне до нього. Принаймні так я вирішила, коли почула, що вони згадують прізвище Брана, а моє ім'я не звучало жодного разу - у цьому я могла б заприсягтися. Спочатку я з прикрістю вирішила, що не дізнаюся нічого нового: розмова знову зведеться до того, як обурливо поводиться Віко і наскільки мало Рагірро Брана приділяє уваги витівкам свого сина - це я чула вже багато разів, дивуючись хіба що тому, скільки часу чоловіки витрачають на марні обговорення третіх осіб, - а потім ще й докоряють жінкам через таку ж саму звичку, з презирством називаючи це пліткарством. Я ненадовго відволіклася, помітивши, як втоптана земля в цьому затишному куточку між двома густими кущами азалій і пишним ялівцем, де так добре було чутно, що відбувається в бібліотеці. Мабуть, не тільки я користувалася можливістю довідатися більше про плани пана Еттані, зачаївшись біля вікна.

Виходило, що зараз я зайняла місце того самого шпигуна, завдяки якому Віко Брана був обізнаний про події в будинку Еттані. Що ж, сьогодні йому не пощастило. Зітхнувши, я знову напружила слух, намагаючись розібратися, про що зараз перемовляються пан Гако і пан Ремо. Говорили вони дедалі тихіше й тихіше, тож я мимоволі запідозрила лихе й подумки насварила себе за те, що легковажно марнувала час, роздивляючись землю й обламані гілки кущів. Тон пана Гако свідчив про неабиякий переляк, а пан Альмасіо переконував його жорстким і непохитним голосом, часом змінюючи інтонації на підбадьорливі. Нарешті, я змогла розчути хоч щось, крім постійно повторюваного імені понтифіка, і від слів цих мені здалося, ніби я з головою занурилася у крижану воду. «Ми довго вичікували, - говорив пан Ремо моєму батькові, - і ось, нарешті, час настав - ми позбудемося проклятого Віко, а потім і інших Брана!».

Яку ж недалекість навпіл із гординею я виявляла, коли розмірковувала про наміри пана Ремо, немов увесь світ замкнувся на мені - істоті, здатній стати іграшкою, але аж ніяк не головною метою. Мабуть, пан Альмасіо посміявся б, дізнавшись, що я всерйоз вважала, ніби обговорювати він здатний тільки мою персону. Я зовсім забула, що головним предметом угоди, укладеної між домами, була зовсім не Флорен, і вже тим паче не я, а влада в Іллірії. Безпорадно я слухала прізвища знатних панів, які теж мали брати участь у заколоті проти Брана - і нічого не розуміла, окрім того, що завтра ввечері багато хто з них таємно прийде до будинку Еттані, щоб змовитися про свої спільні дії. Гако Еттані виявляв несміливе невдоволення тим, що заколотники збираються під його дахом, але пан Ремо без особливих зусиль переконав його, пояснивши, що за будинком Альмасіо невсипуще стежать, а дім Еттані розташований у такому людному місці, що навіть досвідчений шпіон не зможе впізнати серед потоку містян гостей Гако за ті частки секунди, які знадобляться їм для входу в дім.

- Чи впевнені ви, що серед ваших слуг немає людей Брана? - запитав пан Ремо.

- Я відпущу всіх слуг із дому цього вечора, пославшись на канун свята, відповів пан Еттані. - Залишаться лише двоє, у відданості яких я не сумніваюся.

Справді, наближалося найважливіше осіннє свято - день Піднесення Божих Земель. Згідно з переказами, саме цього дня понад триста років тому благочестиві служителі бога вигнали з Південних земель магів і чарівників, завдяки чому на наш край спустилося благословення господнє, яке тут присутнє й донині. У чому воно полягало, достеменно ніхто не знав. Що в Південних землях, що в Західних, що в Східних траплялися і війни, і повені, і неврожаї, а заради того, щоб виростити на полях достатню кількість хліба, жителям півдня доводилося проливати стільки ж поту, скільки і їхнім браттям з інших країв. Але міркувати про подібне вголос, зрозуміло, було не варто

Отже з усього підслуханого в пригоді мені стала лише новина, що завтра пан Ремо не з'явиться в будинку Еттані до вечора. Як слід розпорядитися іншими знаннями, мені було невтямки, і бідний мій недалекий розум геть збентежився.

Наступного ранку всі члени сім'ї Еттані занурилися в свої роздуми, через силу повертаючись до дійсності, коли вона того вимагала. Пані Еттані, вимушена взяти на себе турботи тепер і про моє весілля (призначене воно було на перший день зими), остаточно впала в іпохондрію і почала за порадою лікаря вживати настоянку якихось трав, які спричиняли млявість і нудоту. Пан Еттані був наляканий тим, що в його бібліотеці зберуться змовники, і розривався між бажаннями ризикнути заради великої вигоди або ж відмовитися від участі в небезпечному плані пана Ремо - але ж при цьому розумів, що відмову цю прийнято не буде за жодних обставин. А я не могла вирішити, про що мені зараз слід хвилюватися найбільше, адже мого невеликого розуму не вистачало на те, щоб побачити ситуацію цілком і усвідомити, яке місце в ній мені призначене. Інтуїція мені підказувала, що змова ця змінить моє життя на гірше, хоч я на той час і не могла чітко пояснити самій собі, у чому ж полягає зв'язок між моїм життям і життям Віко.

Сніданок я завершила з твердою рішучістю дізнатися, що ж відбуватиметься сьогодні ввечері в бібліотеці. Для цього мені було потрібно потрапити всередину, адже покладатися на те, що змовники, зібравшись з усієї Іллірії, легковажно виголосять свої секрети при відчинених вікнах, було б наївно.

Лише одного разу мені було дозволено увійти в бібліотеку будинку Еттані і я погано пам'ятала її облаштування. Однак, якщо вірити моїм спогадам, то була велика кімната, де обовязково знайдеться темний куток, в якому можна зачаїтися.