Глава 12

Не знаю, чи не схибила б я, якби пан Ремо повівся холодно і зверхньо. І без того я неабияк злякалася, опинившись із ним наодинці в напівтемряві. Однак він, немов вгадавши, навіщо я звернулася до нього, тримався надзвичайно чемно і насамперед поцілував мені руку, водночас злегка стиснувши мої пальці, показуючи, що це не проста данина ввічливості. Це нажахало мене ще більше, але водночас допомогло збагнути, з чого почати бесіду.

- Пане Ремо, я не знаю, як вимолити у вас прощення, - якомога проникливіше вимовила я. - Весь день я думаю тільки про одне: як малодушно вчинила, написавши вам того листа. Щоразу, коли я вас бачила сьогодні, то розуміла, що ваш погляд уже ніколи не буде настільки ласкавим, і я, можливо, відштовхнула від себе єдину людину, яка виявляла до мене теплі почуття... Вибачте мені за прямоту, але ці невисловлені слова вогнем палили мого язика уже багато днів поспіль. Я могла б спробувати виправдатися, але не хочу відгукуватися погано про...

-...про ваших родичів, - промовив пан Альмасіо з розумінням.

Я зітхнула, схиливши голову, і немов знехотя зізналася:

-Так, ви правильно здогадалися, пане Ремо. Мені не раз дорікали вашою прихильністю і звинувачували в тому, що я розважливо користуюся нею, аби зайняти місце у вашому домі, яке від початку призначалося Флорен. Я втомилася вислуховувати ці несправедливі звинувачення, адже мене ніколи не хвилювало становище в суспільстві... Я шукала всього лише співчуття і...

-...і любові, - знову закінчив за мене Ремо Альмасіо фразу. - Годе, вам не потрібно вибачатися. Радше я маю вибачитися за те, що повірив вашій холодності, адже справді у вас не лишалося іншого вибору, і мені, як людині досвідченій, треба було одразу розпізнати вашу вимушену брехню. Спробую і я виправдатися перед вами - надто давно я востаннє залицявся до жінки, тож поводився як старий осел.

Від останніх слів я мимоволі закашлялася, вкрай зніяковівши; пан Ремо вперше видався мені живою людиною, здатною не тільки владувати і наказувати, а й сумніватися, зокрема й у собі самому. Знову і знову гострий жаль мучив мене, коли я бачила його надзвичайну вроду істинно шляхетного іллірійця - тонкий прямий ніс, чорні брови, кучеряве волосся, лише трохи посріблене сивиною. Донедавна я навіть здалеку не бачила настільки привабливого чоловіка - і ось, він стоїть навпроти мене, а я відчуваю лише страх і огиду. Доля грає в дивні ігри з людьми.

- ...Ви, мабуть, чули вже про те, що сімейне життя Альмасіо не з тих, що здатне принадити мою можливу обраницю. Тричі удівець завжди буде оточений похмурою славою, одне це повинно було вас відлякати, - продовжував пан Ремо зі звабливою щирістю в голосі. - Ще й ваше сімейство, яке поспіхом ділить мій дім, наче свій власний... Годе, як шкода, що я вже не настільки молодий, щоб з усім належним запалом засвідчити те, як радий я був почути ваші слова, але, на жаль, я давно вже не здатен вести бесіди, що до вподоби жіночому серцю. Просто повірте, що ви повернули мені надію.

Тут він замовк, запнувшись, а я квапливо запитала, пам'ятаючи про те, що Віко Брана говорив про мій хист до самоприниження:

- Так ви прощаєте мене?..

Ефект перевершив мої найсміливіші сподівання - пан Ремо притягнув мене до себе різким рухом і поцілував настільки пристрасно, що ставало зрозумілим: розмови про вік, який не дає змоги йому виражати свої почуття палко, - усього лише лукавство. Він був значно вищим за мене, тож стиснута в міцних обіймах, я ледь торкалася ногами землі. Утім, ноги мене все одно б не втримали, адже навіть страх не став на заваді для того, щоб я на кілька миттєвостей втратила голову - надто давно мене не цілували, надто недосвідченою я була, надто темними були осінні сутінки, та й надто багато випито вина...

Більше пан Альмасіо не вимовив жодного слова - після довгого поцілунку він повів мене до святкових столів, взявши за руку, і в кожному його русі відчувалося щось владне і переможне - він випромінював упевненість у тому, що від сьогодні отримав право розпоряджатися моїм життям, як вважатиме за потрібне. Я покірно йшла за ним, не відчуваючи власного тіла.

Ми увійшли в коло світла від смолоскипів і свчок біля головного столу. Погляди всіх гостей одразу ж звернулися на нас, і мені подумалося, що поки нас не було, ніхто і словом не наважився порушити тишу, таким палким було бажання гостей дізнатися, про що ж ми насправді говорили в альтанці. Їхню цікавість було негайно задоволено, так само як і потаємну жагу до пліткування.

- Пане Гако, - звернувся до мого батька Ремо Альмасіо, - нехай усі присутні розділять радість не тільки мого сина, а й мою. Будьте свідками, шановні гості, як я прошу в мого доброго приятеля Еттані руки його старшої доньки, Гоеділь!

Навіть славнозвісна іллірійська стриманість зазнала в той вечір нищівної поразки: гості вроздріб ахнули, кілька чаш із брязкотом перекинулися, а обличчя пана Гако спершу почервоніло, потім пожовтіло; пані Фоттіна закотила очі й кілька разів гучно вдихнула повітря, наче її здолав напад задухи. Але на них чекав ще неприємніший сюрприз.

- Крім того, повідомлю привселюдно, - у голосі пана Альмасіо відчулося щось холодне і гостре, неначе криця, - що в якості весільного подарунка молодятам я віддаю Тео і Флорен маєток Альмасіні, куди вони й вирушать не пізніше, ніж завтра вранці.

Присутні знову почали швидко перешіптуватися, кидаючи косі погляди на пана Еттані, вірно здогадавшись, що слова пана Альмасіо адресовані насамперед йому, і міститься в них вельми проста істина: родичання - не привід забувати про те, хто ухвалює рішення, а кому належить їх виконувати. Я знала, що пан Ремо розлютиться, коли почує, що подружжя Еттані обговорює між собою, кому з дочок слід стати господинею в будинку Альмасіо. Навіть якщо пан Гако поклав би на одну чашу терезів усі послуги, які він надав Альмасіо за довгі роки, друга чаша, де лежав один лише гнів гордого пана Ремо, з легкістю переважила б першу.