Глава 10

Три ночі я марно чекала Віко біля вікна - він не з'явився. Одна тривожна думка в моїй голові змінювала іншу: я боялася і того, що він, переситившись нашими розмовами, втілить у життя свій початковий намір і розголосить на всю Іллірію, як спокусив дурненьку перестиглу дочку Еттані; і того, що я мимоволі образила Вікензо. Образ Віко-негідника, готового вчинити підлість щодо мене, і Віко-страждальця, якого поранили мої необережні слова, дивовижним чином мирно уживалися в моїх роздумах. Протягом однієї хвилини я могла кілька разів змінити ставлення до нового знайомого. Це красномовно свідчило про те, що я геть погано зналася на людях, не кажучи вже про чоловіків такого сумнівного гатунку!..

Подій за ці три дні сталося не так уже й багато. Пані Фоттіна, вірна своїй обіцянці, знайшла кравця, який взявся пошити мені сукню в надзвичайно короткий термін - до весілля Флорен залишалося всього п'ятнадцять днів. Через незрозумілу й обурливу увагу, якою мене обдаровували чоловіки Іллірії останнім часом, пан Гако не дозволив мені ходити на примірку в дім майстра і вважав за краще доплатити, аби тільки уся кравецька робота проводилася в моїй кімнаті під пильним наглядом пані Еттані. Щоразу, коли пан Гако дивився на мене, обличчя в нього набувало тужливого й спантеличеного виразу: він ніяк не міг утямити, чому пан Ремо затіяв зі мною возитися, адже навіть сліпо люблячий свою доньку батько запідозрив би, що я не являю собою той принадний скарб, через який чоловіки готові час від часу зневажати правила хорошого тону. Гако не відчував до мене жодних почуттів, які можна було б вважати батьківськими, і тому його подив швидко перетворився в недобру підозру.

Моя майбутня сукня вирізнялася простотою шиття: рука кравця не піднялася зайвий раз кроїти прекрасну тканину, та й часу залишалося зовсім обмаль. Мені вдалося наполягти, щоб виріз був неглибоким, інші деталі мене майже не хвилювали. З кожною приміркою сукня навіювала мені все більший острах. Я уявляла її то саваном, то вбранням на кшталт того, у якому йшли до вівтарів древніх богів дівчата, призначені їм у жертву.

Пан Ремо справно навідувався в будинок Еттані, і кожен мій вихід до обіднього столу обертався справжніми тортурами. Щоразу калічити себе столовими приборами навряд чи було розумно, і я вирішила просто відмовитися від їжі, заодно сподіваючись навести пана Альмасіо на підозру, що мене долає невідома хвороба. Я не відносилася до числа тих тендітних створінь, що харчуються росою і ароматами квітів, і вже до вечора першого дня страждала від голоду так, що ледь змогла заснути. Від думки попросити Арну таємно приносити мені щось з їжі, я відмовилася майже відразу - дівчисько негайно б розголосило про мій обман, а я не була настільки наївною, аби вірити, що серед слуг Еттані всього лише один шпигун.

Наступного дня я й справді відчула слабкість, а в дзеркалі побачила нездорову жовтувату блідість. Однак від щоденного свого обов'язку - походу до храму - не відмовилася. Треба сказати, що чутки про те, як я врятувала добру славу святої покровительки міста, поширювалися й видозмінювалися дивовижним чином. Чого тільки не базікали довгі язики - виявляється, я встигла прочитати п'яному понтифіку цілу проповідь і напророчила йому страшні кари, а згаслі свічки загорілися в мене в руках самі по собі. Та й під час зустрічі на міському ринку мене начебто огорнуло сяйво, від одного вигляду якого нападники кинулися тікати... Анітрохи того не бажаючи, я ставала легендою Іллірії, і нудні мої халепи набули блиску і розмаху, наче стара вивіска, підновлена художником, який не знав ні в чому міри.

Частенько мене впізнавали на вулиці, надаючи всілякі знаки пошани, а потім якось у храмі пані зі втомленим заплаканим обличчям попросила мене благословити її хвору доньку. Не раз я помічала, як до свічок, які я залишала біля вівтаря, з благоговінням торкалися інші парафіяни, а деякі навіть намагалися відщипнути шматочок воску, вважаючи його цілющим. Жебраки, які чекали на милостиню біля входу в храм, навперебій підсовували мені свої кружки для подаяння. У мене зявилася непевна підозра, що вони потім якимось чином наживаються на моїх дрібних монетках - і згодом довідалася, що мала рацію: у тих монетках пробивали дірочки й продавали як обереги, не забуваючи звертати увагу покупців на те, що в лику святої Іллірії, зображеному на монетці, є певна схожість із моїми рисами. І справді, настільки доброчесно заплетених кіс у місті не носили з часів житія високоповажної святої.

Усе це призвело до того, що я почала вважати, нібито мої відвідини храму - обов'язок перед городянами, і варто мені знехтувати ним, як я одразу ж позбудуся поваги й пошани, якими ніколи досі не користувалася. Чутки про мою недугу швидко поширилися, і Арна, намагаючись мене якось розважити, розповідала, що вже кілька людей замовляли молебень за моє здоров'я, адже серед ілірійців укоренилося переконання, що нещастя, на які наражаюсь я, є ознакою лиха для всієї Іллірії.

Три дні я дозволяла собі з'їсти не більше одного шматочка хліба, сидячи за столом, і навіть пан Гако помітив уголос, що я видаюся зовсім хворою. Що думав пан Ремо, мені залишалося невідомим, але я сподівалася, що він кляне себе за марні витрати на шовк: я виглядала так, наче не збиралася дожити навіть до весілля Флорен.

Тієї ночі, коли Віко все ж з'явився біля мого вікна, мені дошкуляв голод, що додався до звичної туги. Знову я відчула тягар самотності, коли залишається лише метатися від стіни до стіни, розуміючи, що навіть якщо стіни зникнуть, то все одно йти буде нікуди. Нестача їжі послабила мене не тільки фізично, і я ні з того, ні з сього починала плакати, згадавши колишнє життя, та ще й подовгу не могла опанувати себе, чого вже давно зі мною не траплялося. Кілька разів я ловила себе на тому, що думки мої починали плутатися, наче я сп'яніла.

Тихий стукіт у скло дав знати, що сьогодні до мене завітав гість - і справді, варто було мені відчинити вікно, як Віко опинився в моїй кімнаті. На мій подив, прийшов він не з порожніми руками. Навряд чи понтифіку було притаманне співчуття, але, керуючись якимись тільки йому зрозумілими міркуваннями, він приніс мені трохи харчів. У згортку знайшлися і копченості, і хліб, і фрукти. Я, квапливо подякувавши, накинулася на їжу, не в змозі далі стримуватися.