Глава 7

Так, бурхливий плин життя в столиці відрізнявся від неспішного буття провінції. Ніколи ще мені не доводилося розмовляти серед ночі з чоловіком, який таємно пробрався до мого вікна. Можливо, хтось у цьому вбачав би в цьому щось романтичне, але я, щиро кажучи, вважала таке безглуздою непристойністю, не кажучи вже про небезпечність таких зустрічей. Мимоволі мені уявилося, що б сказав пан Еттані, дізнавшись про цей візит, і я жахнулася. Розгубленість призвела до вчинення першої помилки: замість того, щоб зачинити вікно й переполошити весь дім несамовитим криком, я з неабияким здивуванням вимовила:

- Пане Брана, ви збожеволіли! Що ви тут робите?

- Я прийшов із вами поговорити! - охоче відгукнувся Віко.

- Нам нема про що з вами розмовляти, - відрізала я, уже шкодуючи, що підтримала цю розмову. - Забирайтеся, поки вас не помітили!

- Але я хотів принести вам свої вибачення...

- Я їх не потребую, - і знову я прикусила свій зрадницький язик.

Деякий час ми сперечалися таким чином, причому я відповідала все швидше і охочіше,і дедалі рідше при цьому згадувала, яку біду на себе накликаю. Мабуть, давалося взнаки те, що я вела справді самітницьке життя останнім часом і скучила за спілкуванням. Єдиною слушною думкою, що не покинула мою голову, було побоювання, що наша розмова з Віко буде почута кимось із пізніх перехожих або слуг, і мені згодом буде важкувато виправдатися перед батьком. Забігаючи наперед, повинна сказати, що ця ж думка мене зрештою і згубила.

- Панно Годе, я винен перед вами двічі, - говорив Віко проникливим голосом. - Ви й справді допомогли мені тоді в храмі. І вберегли мене від необачного вчинку, коли я піддався спокусі нашкодити вашій родині. Я знаю, що пан Еттані був вельми незадоволений вами...

- Звичайно, знаєте, - уїдливо сказала я. - Адже хтось зі слуг передає вам кожне слово, вимовлене в будинку.

- Як ви здогадалися? - анітрохи не зніяковів Віко.

- А як ще пояснити те, що ви, випитуючи у ринкових торговців, чи не бачили вони мене, знали навіть колір сукні, в якій я вийшла з дому? Якщо ви стежили за мною від самого будинку, то занадто довго вичікували, перш ніж з'явитися на ринку. А от якщо хтось передав вам новину, то все збігається.

- І чому ви не сказали цього панові Еттані?

Я зітхнула:

- Бо не жіночого розуму справа шукати шпигунів серед челяді.

- Теж вірно, - погодився Віко. - Тим паче, що ваше становище в домі не назвеш достойним, чи не так?

- Пане Брана, - благально сказала я, - якщо хтось почує нашу розмову, то навіть це становище здасться мені завидним. Ідіть. Я не тримаю на вас зла, клянуся. В ім'я всіх святих, це може обернутися жахливим скандалом...

Але Віко лише хмикнув і демонстративно підвищив голос.

- Моя репутація від цього анітрохи не постраждає, а ви не могли не чути, що я той ще себелюбець і мало ціную потреби інших.

- Та що ж ви від мене хочете? - ледь не плачучи, запитала я, адже вкотре мені подумалося, що хтось зі слуг, почувши відгомони нашої розмови, вирішить обійти будинок і, поза всяким сумнівом, зрозуміє, що тут відбувається. Навряд чи мені вдалося б потім переконливо збрехати, що я розгубилася і не одразу збагнула зчинити ґвалт - сплутати мирну бесіду і крики про допомогу неможливо.

- Я хотів би попросити у вас вибачення, дивлячись прямо в очі, - відповів Віко. - Можливо, я навіть став би на коліна.

- Ви зїхали з глузду, пане! - застогнала я, схопившись за голову.

- Що ви, цілком природне бажання спокутувати свою провину!

Тут я похолоділа від ляку, бо тепер помилитися було неможливо. Скрипнули головні ворота будинку Еттані, і до мене долинув голос одного зі слуг: «...Та я тобі кажу, що чув голоси!..»

- Біжіть! - прошипіла я.

- Пізно, - не без веселощів у голосі відповів Віко.

- Усе пропало! - я була в паніці.

- У вас є тільки один вихід, панно Еттані, - промовив Віко квапливо і вкрадливо. - Пустіть мене до себе в кімнату!

Не можна сказати, що я не розуміла, наскільки небезпечною була ця пропозиція. Але нічого іншого придумати я не встигала, вже виднілися відблиски світла від ліхтарів, з якими пильні слуги обходили будинок. Решітка ледь чутно скрипнула, і наступної секунди Віко опинився в будинку. Свічка від різкого руху повітря згасла, ми опинилися в повній темряві.

Тут я остаточно зрозуміла, як безрозсудно вчинила, але було пізно. На моїй талії зімкнулися гарячі руки і голос Віко прошепотів мені просто на вухо:

- Пояснити, що я роблю у вашій кімнаті, буде складніше, ніж знайти виправдання розмовам біля вікна. Думаю, ви розумієте, що шуму здіймати не варто.

І руки почали нишпорити по моїй сукні в пошуках застібок і шнурків.

- Справді, яка дурість - викрадати вас, щоб потім вислуховувати нотації й відбиватися від вашого обуреного батька, - говорив Віко, не припиняючи спритно розшнуровувати мій корсаж. - Зараз усе влаштується набагато простіше, а результат вийде все той самий!.. Треба ж, я й не сподівався на таку удачу - з першого ж разу завоювати вашу довіру... Усе ж ви виглядали набагато неприступнішою, така собі свята, що безперервно постує...