Глава 5

Історії про розпусту, що без упину чинилася в стінах стародавнього Мальтеранського палацу, резиденції понтифіка, були з числа тих, що обговорюють тільки пошепки, та й то - за відсутності жінок. Жінкам доводилося заради пристойності боятися мовчки, хоча сумні сюжети ті здебільшого якраз і точилися навколо чергової дівчини, яка, на своє лихо, впала в око Брана.

Розповідали, що Брана і його друзі викрадали красивих городянок просто серед білого дня, побачивши на вулиці. Ясна річ, нічого доброго на бідолашних дівчат не чекало. Вночі Мальтеранський палац оживав, немов перевертень, і до нього стягувався всілякий людський непотріб: повії, гравці, шулери, навіть злодії і найманці. Усіх шанував ночами понтифік, марнуючи своє безпутне життя. Навіть проходити повз палац із настанням сутінків для жінки означало піддати себе безчестю.

Глава роду Брана, Рагірро, звісно ж, знав про злочини молодшого сина, але, якщо і був незадоволений поведінкою Віко, то нічого не вчиняв, немов випробовуючи терпіння іллірійців. Крім Віко у нього було ще троє синів: Рагірро-молодший, Ріно і Северро. Рагірро-молодшого частіше називали Рагом-Вовком, він був жорстоким воїном, відомим насамперед своєю участю в міжусобицях, які раз у раз спалахували в Південних землях після того, як звідси вигнали останнього короля. Раг-Вовк рідко з'являвся в Іллірії, виконуючи волю панотця, Рагірро-старшого, за її межами. Ніхто не сумнівався в тому, що він, будучи людиною рішучою і хороброю, рано чи пізно стане наступником батька.

Ріно був слабкий здоров'ям від народження - він народився калікою, без стопи на лівій нозі - і рідко залишав рідну домівку, присвятивши все своє життя науці. Рагірро любив його більше за інших своїх синів, завжди із захопленням говорячи про гострий розум Ріно, але розумів, що утримати владу той не зможе. Рагірро був мудрим батьком і завжди намагався підтримувати добрі стосунки між Ріно і Рагом-Вовком, вбачаючи в першому доброго порадника для другого.

Третій син, Северро, як і сини Гако, отримавши гідну освіту, вирушив мандрувати і вже кілька років не показувався в Іллірії. Незважаючи на молодість, його давно вже заручили із багатою спадкоємицею знатного роду із Західних земель. Мало хто в Південних землях погодився б поріднитися з Брана. Навіть прихильники відчували страх перед Рагірро і його синами, але погана слава цього сімейства чи то не дійшла ще до Західних земель, чи то люди там мали інші поняття про честь. За Рага-Вовка і Ріно з дитинства були засватані доньки з двох впливових іллірійських родин, але заручини скінчилися розривом, після чого гнів Рагірро обрушився на сім'ї, що зневажили його. Рід Брана зрештою настільки зганьбився, що вигідно одружити синів для Рагірро стало непосильним завданням, незважаючи на всю його впливовість.

Молодший син, якого Рагірро зробив понтифіком, був найневдалішим його нащадком. Якби глава роду не мав потреби у сині-воїні, що захищає інтереси роду за межами Іллірії; не любив би більше за інших кульгавого другого сина; не покладав би значних сподівань на шлюб третього, то нізащо б не довірив молодшому Брана таку відповідальну роль.

Усе це я дізналася з розмов, що велися в бібліотеці будинку Еттані. Про Віко говорили багато чого: він був ледачим і боягузливим, мав чимало згубних пристрастей, яким потурав, шкодячи інтересам своєї сім'ї, а якщо природа і наділила його гострим розумом, характерним для усіх Брана, то Вікензо успішно це приховував. Молодшого Брана ненавиділа вся Іллірія, і навіть власний батько відгукувався про нього з неприхованим презирством, але причиною тому були не вади понтифіка. Дружина Рагірро Брана померла під час пологів, народивши четвертого сина, і Рагірро не зміг пробачити цього Вікензо.

Такою була історія Віко, відома мені, і я, дивлячись у його бездумні порожні очі, не могла не розуміти, що цей низький чоловік здатний заподіяти мені будь-яку шкоду. І навіть не тому, що він був багатим і могутнім, а лише через давно пропитий розум, який міг не усвідомлювати різниці між служницею Арною і жінкою з шляхетного роду Еттані. Але ж тільки моє прізвище могло послужити мені захистом у той момент - усі найближчі крамниці як за помахом чарівної палички зачинилися, роззяви й покупці поквапливо й розсудливо розчинилися в повітрі.

- Панно Еттані! - тим часом продовжував куражитися Віко під смішки своїх приятелів. - Що ж ви робите зовсім одна на міському ринку, та ще в такому вигляді? Погода нині прохолодна, а ви без плаща...

Я зібрала докупи залишки мужності й без жодної люб'язності відповіла, навіть не намагаючись приховати відразу:

- Ви мали б помітити, пане Брана, що мені не вперше порушувати правила пристойності через свою необачність, за що я, мабуть, і несу зараз справедливу кару.

Віко, мабуть, не очікував від мене грубуватої прямоти, тому припинив глузувати.

- Ви вважаєте, пані Еттані, що я вам заборгував? - різко запитав він.

- Я не чекала вдячності від вас, коли наважилася допомогти, тож ні про який борг не йдеться, - вимовила я, не відводячи погляду.

Віко зробив крок до мене, я насилу втрималася від бажання відсахнутися. Але якесь чуття показувало мені, що Віко зі своїми поплічниками схожі на зграю бродячих собак. Варто тільки їм відчути, що жертва боягузливо розмірковує про втечу, як інстинкти наказують їм накинутися на неї і роздерти, хоч би якими були їхні початкові наміри. Тому я залишилася на місці і намагалася не виявляти ознак переляку, незважаючи на те, що Віко, неприємно посміюючись, почав повільно кружляти довкола мене.