39. Втеча у темряві

Еля стиснула губи й повільно підвелася на коліна. Замок на дверях вантажівки старий, трохи іржавий, і вона точно запам’ятала, як його можна розхитати. Серце калатало шалено, але розум залишався холодним. Кожен звук двигуна, кожен крок викрадачів — підказка.

Вона акуратно нахилилася, щоб перевести ланцюг наручників на більш вигідний кут. Вільна рука ледве торкнулася замку. Натиск, маленький рух, ще один — і метал із скрипом піддався.

— Так, — прошепотіла вона. — Тепер шанс.

Двері відчинилися на кілька сантиметрів. Її тіло тремтіло від адреналіну, але вона продовжувала спостерігати за викрадачами. Трохи почекати — і вони знову зайдуть всередину, залишивши момент для кроку вперед

Вона тихо підповзла до щілини, куди залишила записку. Вона знала: якщо Ден розшифрує її, він уже на шляху.

— Ден… будь обережний, — подумки прошепотіла вона.

Раптом вантажівка зупинилася в безлюдному місці. Один із викрадачів вийшов перевірити довколишнє середовище, другий залишився за кермом. Еля відчула, що час настав.

Вона акуратно вискочила з вантажівки, присівши в тіні поруч. Холодна ніч обіймала її, але свобода була поруч. Серце калатало, легені пекли від адреналіну. Крок за кроком вона почала рухатися в бік будівлі, яку позначила на записці, щоб Ден її знайшов.

Тим часом Ден отримав сигнал від друзів, які знайшли записку Елі. Він відразу зрозумів маршрут: невеликий склад на околиці міста. Сівши в машину, він рушив, серце шалено калатало.

— Тримайся, Еля, — шепотів він, проїжджаючи порожні вулиці. — Я тебе знайду.

Він пам’ятав усі деталі, які вона залишила: розташування будівлі, приблизний час зупинки вантажівки, маленькі натяки у записці. Кожна деталь була як карта до її порятунку.

Еля вже майже підійшла до старої стіни складу, коли почула шум мотору вантажівки позаду. Викрадачі зрозуміли, що вона зникла, і почали шукати. Вона пригнулася, використовуючи тінь, і швидко пробігла кілька метрів, ховаючись за ящиками.

У цей момент Ден з’явився на краю складу, світло фар відбилося в темряві.

— Еля! — крикнув він.

Вона кинулася йому назустріч, серце майже вирвалося з грудей. Він схопив її руку, і вони разом побігли до машини, залишаючи позаду викрадачів, які не встигли зорієнтуватися.

— Ти… справді небезпечна, — сміявся Ден, коли вони рушили в безпечне місце, — але я завжди вірив, що знайду тебе.

Еля видихнула, відчула тепло Дена поруч. Вона більше не боялася. Вони пройшли випробування страхом і небезпекою — і тепер ніч стала їхньою перемогою.

— Я знала, що ти прийдеш, — тихо сказала вона, притискаючись до нього.
— Я завжди йду за тобою, — відповів він.

І у темряві нічого не було страшного. Лише вони двоє і відчуття того, що разом вони здолають будь-яку небезпеку.