29. Навчитися залишатися

Після тієї розмови ніч не була важкою — лише тихою. Вони лягли спати поруч, але не одразу заснули. Між ними більше не було тріщини — тільки обережність.

Ден лежав на спині й дивився в стелю.

— Я не хочу, щоб ти відчувала, ніби тебе тримають, — сказав він у темряві.
— А я не хочу, щоб ти думав, ніби я можу зникнути, — відповіла Еля.

Він повернувся до неї й обійняв — без напруги, без страху. Просто тому, що хотів.

— Дякую, що сказала прямо, — прошепотів він.
— Дякую, що почув.

Це було їхнє справжнє примирення — не в словах, а в тому, що вони не відвернулися одне від одного.

Наступного дня в майстерні було людно. Весільний сезон набирав обертів, і Еля ледь встигала приймати замовлення. Ден прийшов пізніше — з кавою для неї та з тією легкою усмішкою, яка завжди її заспокоювала.

Поки вона працювала, до стійки підійшов високий чоловік у світлій сорочці.

— Ви Еля? — запитав він. — Мені вас порадили. Кажуть, ви створюєте не просто букети, а історії.

Еля засміялася.

— Це звучить гучніше, ніж є насправді.

Ден, який саме розкладав коробки, мимоволі глянув у їхній бік. Чоловік говорив занадто впевнено. Занадто довго усміхався.

— Я відкриваю новий простір для подій, — продовжив незнайомець. — І шукаю флориста для співпраці. Можемо обговорити це за вечерею?

Еля трохи розгубилася.

— Я… зазвичай обговорюю роботу тут.

— Але ж вечеря — приємніше, — усміхнувся він.

Ден завмер. Учорашній страх міг легко повернутися. Міг.

Еля відчула його погляд. І раптом — несподівано для себе — відчула легкий укол ревнощів. Не через незнайомця. А через те, що їй стало важливо, як Ден це сприйме.

Вона перевела подих.

— Дякую за пропозицію, — спокійно сказала вона. — Але якщо це робота, то давайте залишимо її в межах роботи. Можете надіслати деталі на пошту.

Чоловік трохи змінився в обличчі, але кивнув.

Коли він пішов, у майстерні стало тихіше.

Еля повільно підійшла до Дена.

— Ти нічого не скажеш? — запитала вона.

Він усміхнувся — спокійно, без тіні напруги.

— А що я маю сказати? Ти сама все сказала. І дуже красиво.

— Ти не злишся?

— Ні, — відповів він після короткої паузи. — Я довіряю тобі.

Ці слова були простими. Але саме в них було те, чого він учора боявся.

Еля раптом відчула, як щось усередині тане.

— А я… трохи ревнувала, — зізналася вона тихо. — Коли він так дивився на тебе. Наче оцінював.

Ден здивовано підняв брови.

— Справді?

— Мені не сподобалося, що він поводився так, ніби може просто забрати мене кудись на вечерю.

Він підійшов ближче.

— Ніхто тебе не забере, якщо ти сама не захочеш піти.

— А якщо захочу? — ледь усміхнулася вона.

Він нахилився ближче.

— Тоді я прийду і замовлю найбільший букет у твоєму житті. І залишу його. Не викину.

Вона засміялася — щиро, легко.

І в цей момент вони обоє зрозуміли: довіра — це не відсутність страху. Це рішення не дозволяти йому керувати.

Того вечора Ден справді приніс їй троянди. Не як жест компенсації. А як звичайний знак уваги.

Він поставив їх у вазу біля вікна.

І цього разу вони просто стояли там — живі, спокійні, як і їхні почуття, що вчилися залишатися.