25. Нічна пастка

Вулиці були майже порожні, коли Ден і Еля поверталися з нічної перевірки слідів. Світло ліхтарів дрібно тремтіло на мокрому асфальті. Кожен звук — крок, скрип дверей, відлуння автомобіля — змушував Елю зупинятися, прислухатися.
— Все буде добре, — тихо сказав Ден, відчуваючи, як її рука в його тремтить.
І тут із темряви показалися дві фігури. Вони рухалися швидко, безшумно, але достатньо рішуче, щоб Ден миттєво зрозумів — це підлеглі Марка.
— Елю, за мною! — крикнув він, і вони обернули за кут.
Серце калатало. Паніка намагалася взяти гору, але Ден тримав її за руку, штовхав уперед, оберігаючи тіло від ударів. Вони рухалися разом, як команда, і навіть страх поступово змінився на рішучість.
Як же він сильний… і водночас турботливий. Я ніколи не думала, що хтось може так за мене хвилюватися. Він поруч, і я не боюся стільки, скільки зазвичай боюся сама. Але чому моє серце калатає так, ніби воно зараз вискочить? Я… я відчуваю щось до нього. Страх і захист, хвилювання і спокій одночасно. Він мене підтримує, він мій щит. І… можливо, я хочу, щоб він був поруч завжди. Чи це страшно? Чи це добре? Я навіть не знаю, як це назвати… але серце говорить мені: він важливий для мене. І якщо я це відчуваю, значить я більше не можу бути такою самотньою.
Одного з нападників Ден відкинув на бік плечем, інший намагався схопити Елю. Вона впала, але Ден швидко підхопив її, відштовхнувши небезпеку. Їхні серця билися в унісон — паніка і адреналін змішалися в ритмі боротьби за життя.
Після короткої сутички вони змогли сховатися в вузькому провулку. Еля присіла на бордюр, задихаючись, але вже не в паніці. Ден стояв поруч, перевіряючи, чи вони справді залишилися одні.
— Ти… ти справді був поруч, — прошепотіла вона, ледве ловлячи подих.
— Завжди буду, — відповів Ден, з легким тремтінням в очах, але твердо. — Ніхто не зачепить тебе, поки я тут.
Я не можу просто відпустити її. Кожна небезпека, кожен погляд на неї — і я відчуваю, як щось всередині розривається. Я ніколи не думав, що так закохаюся. Але тепер знаю: це не страх, не обов’язок — це вона. Я хочу, щоб вона була в безпеці, хочу бути поруч навіть тоді, коли вона сердиться, навіть тоді, коли замикається. Я не можу дозволити світу зашкодити їй. І навіть якщо це небезпечно для мене… навіть якщо Марк ще сильніший, я не відступлю. Вона важлива для мене. Вона моя…
Вони стояли у темному провулку, слухаючи тишу, яка змішувалася з шумом міста. Страх ще не залишився повністю, але поруч був хтось, кому можна довіряти. І цього разу страх і довіра перепліталися, створюючи дивний спокій.
Еля дивилася на Дена і відчула, що навіть якщо світ за межами цього провулку сповнений небезпеки — вона готова йти далі, бо поруч він. А Ден дивився на неї, розуміючи, що більше ніколи не відпустить.
Світло ранку пробивалося між будинками. Місто ще спало, а вони стояли серед темряви, живі, але змінені. Страх і небезпека загартували їхні серця, а почуття, які народилися в цю ніч, стали початком чогось нового і непохитного.