24. Тіні що наздоганяють

Наступного ранку Еля прокинулася ще в квартирі Дена. Сон не приніс полегшення — думки крутилися, як у вирі. Записки, Марк, небезпека, Ден поруч… усе зливалося в одну тиснущею тінь.
Ден сидів на кухні з ноутбуком і телефоном. Він робив усе, щоб зібрати інформацію — хто може бути причетний, що планує Марк, які сліди залишив. Кожен дзвінок, кожна деталь, що він помічав, відкладалася в голові.
— Елю, — сказав він тихо, коли вона спустилася на кухню. — Ти мусиш слухати мене уважно. Сьогодні ми діятимемо разом.
Еля кивнула. Слова не давали спокою, але поруч Ден змушував відчувати, що вона не одна.
Вони вирішили почати з безпечного: перевірити сліди Марка та його зв’язки. Ден показав на ноутбуці кілька повідомлень і контактів, яких Еля раніше не помічала.
— Ти бачиш? — запитав він. — Це може бути частиною його плану. Але ми зможемо запобігти.
Вона відчула дивне тепло всередині — страх і тривога все ще були, але поруч із ним вона не боялася настільки, щоб замерти.
Після кількох годин перевірки телефонів і повідомлень вони вийшли на вулицю, щоб зібрати додаткові дані. Ден йшов поруч, завжди на крок ближче, ніж треба, щоб вона почувалася захищеною.
— Чому ти так хвилюєшся? — запитала Еля, дивлячись на його серйозний профіль.
— Бо це ти, — відповів він коротко. — І мені не можна допустити, щоб тобі шкодили.
Їхні погляди зустрілися, і навіть у цьому хаосі з’явилося щось нове — довіра, яка народжується не в безпеці, а всередині небезпеки.
Раптом на їхніх телефонах з’явилося повідомлення від Марка:
"Не вдасться уникнути наслідків."
Ден стискав телефон, його погляд став темним, холодним. Він відчував, як лють і страх змішалися в одне — будь-хто, хто наважиться зашкодити Елі, матиме справу з ним.
— Не хвилюйся, — сказав він, стискаючи її руку. — Ми впораємося. Разом.
Еля вдивлялася в його очі і розуміла, що ця боротьба буде не тільки за безпеку, але і за них самих. Її страх ставав частиною нової сили. А поруч Ден — її опора і водночас виклик: він не дозволить залишитися жертвою, і водночас змушує її стати сильною.
Тіні Марка ще переслідували їх, але тепер вони йшли проти них — разом.

«Нічна пастка»
Вулиці були майже порожні, коли Ден і Еля поверталися з нічної перевірки слідів. Світло ліхтарів дрібно тремтіло на мокрому асфальті. Кожен звук — крок, скрип дверей, відлуння автомобіля — змушував Елю зупинятися, прислухатися.
— Все буде добре, — тихо сказав Ден, відчуваючи, як її рука в його тремтить.
В ту ж мить із темряви показалися дві фігури. Вони рухалися швидко, безшумно, але достатньо рішуче, щоб Ден миттєво зрозумів — це підлеглі Марка.
— Елю, за мною! — крикнув він, і вони обернули за кут.
Серце калатало. Відчуття паніки намагалося взяти гору, але Ден тримав її за руку, штовхав уперед, оберігаючи тіло від ударів.
— Тримайся поруч, — командував він, і голос його був спокійним, незважаючи на небезпеку.
Еля намагалася дихати рівно, її руки стискали плече Дена, але страх поступово перетворювався на рішучість. Вони рухалися разом, синхронно, як команда.
Одного з нападників Ден відкинув на бік плечем, інший намагався схопити Елю. Вона впала, але Ден швидко підхопив її, відштовхнувши небезпеку. Їхні серця билися в унісон — паніка і адреналін змішалися в ритмі боротьби за життя.
Після короткої сутички вони змогли сховатися в вузькому провулку. Еля присіла на бордюр, задихаючись, але вже не в паніці. Ден стояв поруч, перевіряючи, чи вони справді залишилися одні.
— Ти… ти справді був поруч, — прошепотіла вона, ледве ловлячи подих.
— Завжди буду, — відповів Ден, з легким тремтінням в очах, але твердо. — Ніхто не зачепить тебе, поки я тут.
Вона дивилася на нього і відчула, що страх і напруга змінилися на щось інше — на довіру і силу. Вони пережили першу нічну пастку разом, і тепер знали: вдвох вони здатні протистояти будь-якій тіні, навіть якщо це сам Марк.
У темряві з’явилися перші проблиски світанку. Місто ще спало, а вони стояли посеред вулиці, змучені, але живі. І вперше за довгий час Еля відчула, що не просто вижила — вона готова боротися.