23. Під одним дахом зі страхом

Перші ознаки з’явилися не одразу.
Спочатку Еля просто відчула дивне — ніби хтось затримує погляд довше, ніж потрібно. Потім — чорну машину неподалік крамнички. Вона з’являлася двічі. Може, тричі. Завжди без номерів, які можна було запам’ятати.
Увечері хтось подзвонив у двері — і пішов, не дочекавшись відповіді.
Еля не сказала про це одразу. Не хотіла знову бути «проблемою». Але тіло видало її раніше за слова: руки тремтіли, коли вона наливала чай, плечі були напружені, ніби чекали удару.
Ден помітив.
— Що відбувається? — запитав він тихо, але так, що втекти від відповіді було неможливо.
Вона мовчала кілька секунд. Потім видихнула:
— Мені здається, за мною стежать.
Ден не став заспокоювати фразами на кшталт «ти накручуєш себе». Його обличчя стало зібраним, різким.
— Збирай речі, — сказав він. — Ти поживеш у мене.
— Ден…
— Це не прохання, — м’яко, але твердо перебив він. — Я не залишу тебе саму.
У його квартирі було тихо й безпечно. Замкнені двері, зачинені штори, тепле світло ламп.
Еля сиділа на дивані, підібгавши ноги, з чашкою чаю в руках. Вперше за кілька днів вона могла просто сидіти й нічого не робити.
Ден сів поруч, але не торкався. Тримав дистанцію — аж надто обережно.
— Мені страшно, — сказала вона раптом. — Не за себе навіть. За те, що я втягнула тебе в це.
Він повернувся до неї.
— Ти нікого не втягувала, — спокійно відповів. — Це мій вибір. Бути тут.
Вона подивилася на нього. Довго.
Уперше — без захисту.
— Я більше не знаю, кому можна вірити, — прошепотіла Еля.
Ден повільно простягнув руку й накрив її долоню своєю. Не стискав. Просто був.
— Мені можна, — сказав він. — Навіть якщо ти злишся. Навіть якщо не пробачиш.
Її пальці здригнулися — але вона не забрала руку.
Це не було зізнанням.
Це було мовчазною домовленістю: я тут, і я не піду.
Пізно вночі Ден вийшов на балкон. Набрав номер, який знав напам’ять.
— Вони почали рух, — сказав він у темряву. — Якщо це твоя робота — я не зупинюся.
На тому кінці мовчали довше, ніж зазвичай.
— Це не я, — нарешті відповів Марк. — Але я знаю, хто. І вони не жартують.
Ден стиснув телефон.
— Тоді у тебе є один шанс, — холодно сказав він. — Допомогти. Або зникнути назавжди.
Він повернувся в кімнату.
Еля спала, згорнувшись клубком, ніби намагалася зайняти якомога менше місця у світі.
Ден накрив її пледом і сів поруч.
Цієї ночі страх був дуже близько.
Але ближче був він.