22. Тріщина що не закривається

Еля почала зриватися з дрібниць.
Запах квітів у крамничці раптом став надто різким, гучні голоси — нестерпними. Вона ловила себе на тому, що дивиться на клієнтів, але не чує їхніх слів. Усмішка виходила натягнута, чужа.
Ночами сон рвався уривками. Їй снилися записки — ті самі слова, але вже без почерку, без тепла. Просто папір, що осипався попелом у руках. Вона прокидалася з важкістю в грудях і довго сиділа в темряві, намагаючись зібрати себе докупи.
Одного дня все вийшло з-під контролю.
Вона стояла біля прилавка, коли раптом відчула, як земля ніби хитнулася. Серце забилося занадто швидко, пальці оніміли. Еля опустилася на стілець у підсобці й закрила обличчя руками.
— Я більше не розумію, де правда… — прошепотіла вона.
Телефон завібрував.
Марк.
Від одного імені стало холодно. Вона не хотіла відповідати, але страх був сильнішим.
— Я не повинен тобі дзвонити, — почав він одразу. — Але з’явилися проблеми. Серйозні.
— Я просила зникнути з мого життя, — її голос тремтів.
— Я знаю. Але те, у що я вліз… воно тягнеться за тобою. Є люди, які вважають, що ти можеш бути корисною.
У неї перехопило подих.
— Ти використав мене, — сказала вона повільно.
— Я захищаю тебе, як можу, — відповів Марк. — Але цього може бути замало.
Зв’язок обірвався.
Еля сиділа нерухомо. Усередині щось остаточно надломилося. Це був не страх — це було усвідомлення, що її спокій більше ніколи не буде таким, як раніше.
Ден дізнався про дзвінок від Діани. Він не став телефонувати — приїхав одразу.
Еля не дивилася на нього, коли розповідала. Просто говорила, ніби читаючи чужу історію.
— Він повернувся не тому, що хоче, — сказала вона. — А тому, що не може піти без наслідків.
У Денових очах з’явився холод.
— Це закінчиться, — сказав він твердо. — Але не за твою ціну.
Марк з’явився сам. Пізно ввечері.
Він подзвонив Дену і сказав лише одне:
— Нам треба говорити. Інакше вона постраждає.
Вони зустрілися без свідків. Без підвищених голосів.
— Я готовий зникнути, — сказав Марк. — Але перед цим я мушу закрити хвости. І мені потрібен час.
— Ти вже вкрав у неї достатньо, — відповів Ден. — Часу в тебе немає.
Марк стиснув щелепу.
— Тоді готуйся, — кинув він. — Бо якщо я піду просто зараз — вони прийдуть до неї.
Це був не шантаж. Це було попередження.
Еля того вечора стояла біля вікна, дивлячись на нічні вогні міста.
Вона відчувала себе маленькою і дивно дорослою водночас.
Її зламало не те, що їй брехали.
А те, що правда виявилася небезпечною.
І тепер хтось мав заплатити за це.
Питання було лише — хто.