21. Коли правда ранить вдруге

Минуло кілька днів, але Елі не ставало легше.
Зовні все виглядало майже нормально: робота в крамничці, знайомі обличчя, запах квітів. Та всередині ніби хтось постійно крутив одну й ту саму плівку. Записки. Квіти. Слова, які вона приймала за знак долі, а вони виявилися страхом іншої людини вийти з тіні.
Еля почала різко втомлюватися. Інколи ловила себе на тому, що руки тремтять без причини. Вночі прокидалася від відчуття, ніби знову сидить у кав’ярні, і в грудях стискає так, що не вистачає повітря.
Одного вечора вона не витримала.
У крамничці вже нікого не було. Світло було приглушене. Еля раптом сіла просто на підлогу між відрами з водою і розплакалася — без звуку, без сліз напоказ. Її трясло.
— Я не знаю, хто мене насправді бачив… — прошепотіла вона в порожнечу.
Саме в цей момент задзвонив телефон.
Марк.
Вона хотіла скинути. Справді хотіла. Але палець здригнувся — і виклик прийнявся.
— Я не мав дзвонити, — його голос був хрипкий. — Але я мушу попередити тебе.
— Про що? — холодно запитала вона, стискаючи телефон.
— Те, у що я був втягнутий… воно не закінчилося. Є люди, які тепер знають про тебе. Про крамничку. Про те, де ти буваєш.
У неї потемніло в очах.
— Ти ж обіцяв зникнути з мого життя, — сказала вона майже пошепки.
— Я намагався, — відповів Марк. — Але наслідки залишилися. І я не хочу, щоб ти дізналася про них надто пізно.
Розмова обірвалася.
Еля сиділа, притискаючи коліна до грудей, і відчувала, як усе всередині сиплеться остаточно.
Ден дізнався про це випадково. Катя подзвонила, схвильована.
— Вона дивна сьогодні, — сказала вона. — Наче от-от зламається.
Ден примчав у крамничку. Знайшов Елю в підсобці — бліду, з порожнім поглядом.
— Він знову з’явився, — тихо сказала вона, ще до того, як Ден щось спитав.
У Денових очах промайнуло щось небезпечне.
— Що він сказав?
Коли вона розповіла, Ден зрозумів: це більше не просто минуле. Це загроза.
Марк з’явився знову через два дні. Не до неї — до Дена.
Сам. Без викликів. Без масок.
— Я облажався, — сказав він прямо. — Але якщо ти думаєш, що я дозволю, щоб її зачепили — ти мене погано знаєш.
— Ти вже дозволив, — холодно відповів Ден.
Марк кивнув. Він виглядав втомленим. Постарілим.
— Я готовий зникнути остаточно. Але є люди, яких треба зупинити. І я знаю як.
Ден дивився на нього довго.
Це був не союз.
Це було тимчасове перемир’я заради Елі.
Тієї ночі Еля сиділа біля вікна й дивилася на темне небо.
Вона більше не плакала. Усередині було порожньо й боляче водночас.
Вона зрозуміла головне: правда не завжди звільняє. Іноді вона просто відкриває двері туди, куди ти не хотіла заходити.
Але тепер шляху назад не було.