20. Після правди

Ден вивів Елю з кав’ярні швидко, майже не відчуваючи простору навколо. Нічне повітря було холодним, але він зрадів цьому — воно трохи остудило паніку.
Еля йшла поруч, ледве тримаючись на ногах.
— Подивись на мене, — тихо, але твердо сказав він, зупинившись.
Вона підняла очі. У них було замішання й втома.
— Ми зараз поїдемо до лікарні, — додав він уже спокійніше. — Просто перевіритися. Добре?
Вона кивнула. Не сперечалася. Не ставила запитань.
У приймальному відділенні було яскраво і надто шумно. Лікарі говорили швидко, буденно. Аналізи. Тиск. Вода.
Нічого критичного. Перевтома, стрес, різкий спад сил.
Ден сидів поруч, не відходячи. Лише тепер, коли небезпека минула, до нього дійшло, як близько все було до втрати. Він дивився на Елю і відчував глуху провину — за мовчання, за запізнення, за те, що дозволив іншим бути поруч замість себе.
Коли їх відпустили, він привіз її до себе. Не хотів залишати одну. І вона не заперечувала.
У квартирі було тихо. Надто тихо.
Еля сиділа на дивані, загорнувшись у плед, тримаючи чашку теплого чаю. Ден стояв біля вікна, дивився на темне місто.
— Марк більше не з’явиться, — сказав він нарешті. — Я подзвонив йому. Ми поговорили.
— Як саме? — запитала вона, не дивлячись на нього.
— Жорстко, — чесно відповів Ден. — Він зрозумів.
Еля мовчала. Потім тихо:
— Він сказав правду. Про записки. Про квіти.
Ден обернувся.
— Я мав сказати тобі сам, — голос зірвався. — Я боявся. Боявся, що ти подумаєш, ніби я лізу у твоє життя без дозволу. Але я просто… хотів, щоб ти не відчувала себе самотньою.
Вона підняла на нього погляд.
— Чому саме ти мав це сказати? — запитала вона.
— Бо це було не про жести, — відповів він. — А про відповідальність. Якщо я щось роблю для тебе — я маю бути готовий вийти з тіні.
Між ними повисла довга пауза.
Тієї ж ночі Марк сидів у себе вдома. Телефон лежав на столі, екран був темний. Йому більше не дзвонили.
Він знав: для нього все скінчено. Не гучно. Не драматично. Просто — кінець.
Він програв не через Дена.
А через власну слабкість.
Еля повільно зробила ковток чаю.
— Я не знаю, що відчуваю, — сказала вона чесно. — Але я знаю, що більше не хочу брехні. Ні від інших. Ні від себе.
Ден кивнув.
— Я тут. І якщо ти скажеш піти — я піду. Але мовчати більше не буду.
Вона дивилася на нього довго. Вперше — без тіні.
Ніч ще не закінчилася.
Але вона вже зробила свою справу.