19. Кіно, кава і правда без масок

Еля прийшла до кінотеатру трохи раніше. Вона була в темному пальті, яке м’яко лягало по фігурі, під ним — світлий светр і джинси. Волосся зібране напіввільно: кілька пасм спадали на плечі, ніби вона й не намагалася бути надто ідеальною. Але саме в цій простоті було щось дуже живе.
Марк помітив її одразу.
Він підійшов з усмішкою, трохи зніяковілою, але щирою.
— Ти… дуже гарно виглядаєш, — сказав він, затримавши погляд трохи довше, ніж дозволяє ввічливість. — Тобі личить така зачіска. Вона… справжня.
Еля ледь усміхнулася, відчуваючи легке тепло від компліменту.
Вони пішли на драматичний фільм — не гучний блокбастер, а тиху, напружену історію про вибір, втрати і речі, які неможливо повернути назад. У темряві зали Марк інколи нахилявся ближче, щось тихо коментував, але Еля більше дивилася на екран, ніж на нього. Її думки постійно ковзали десь поруч, не тут.
Вона не знала, що за кілька рядів від них, у тіні, сидів Ден.
Він бачив усе.
Як Марк нахиляється до неї.
Як вона сміється — не широко, але щиро.
Як він дивиться на неї так, ніби має на це право.
Ден стискав підлокітник до болю. Усередині піднімалася злість — густа, сліпа. Він сам не розумів, чому так злиться. Адже він не поруч із нею. Адже він сам мовчав.
Але бачити їх разом було нестерпно.
Фільм закінчився. Світло повільно запалало.
— Можемо зайти в кав’ярню? — запропонував Марк. — Я хотів би поговорити.
Еля трохи помовчала, потім кивнула.
Вони вийшли з кінотеатру, і Ден, не думаючи, пішов слідом. Він не планував цього — ноги самі несли. Коли Марк з Елею звернули вбік, Ден зупинився на мить, розгублений.
Куди вони йдуть?
Чому не тут?
Злість знову накрила хвилею. Він сів у машину й поїхав за ними, не розуміючи, що саме хоче зробити — зупинити, втрутитися чи просто не дати ситуації піти далі.
У кав’ярні було тепло й затишно. Еля взяла лате. Марк — чорну каву.
Він довго мовчав, ніби збирався з силами.
— Я мушу сказати тобі правду, — почав він. — Але перш ніж ти почуєш щось від інших… ти маєш знати дещо від мене.
Еля напружилася.
— Ті записки… — Марк подивився їй просто в очі. — Про квіти. Про красу. Про те, що хтось бачить тебе по-справжньому. Їх писав не я.
Вона завмерла.
— Це був Ден, — продовжив він. — Він робив це анонімно. Він боявся підійти. Боявся злякати тебе. Але саме він збирав ті квіти, саме він хотів, щоб ти не відчувала себе непоміченою.
Еля відчула, як земля ніби зсувається з-під ніг.
— Чому ти мені це кажеш? — тихо запитала вона.
— Бо я більше не хочу брехати, — відповів Марк. — І боюся, що якщо не я — правда прийде до тебе в гірший спосіб.
Вона зробила ковток лате — і раптом їй стало зле. Запаморочилося. Серце вдарило надто швидко. Вона поставила чашку, притисла руку до грудей.
— Мені… недобре…
У цей момент двері кав’ярні різко відчинилися.
Ден.
Він одразу побачив її стан. Обличчя Марка. Чашку на столі.
Його погляд став темним, жорстким.
— Що ти з нею зробив? — голос був низький, небезпечний.
— Ден, зупинись… — почав Марк, але не встиг.
Ден уже був поруч з Елею, підтримував її за плечі, уважно вдивляючись у бліде обличчя.
— Все добре, я тут, — тихо сказав він їй.
Якби погляди могли вбивати, Марк не дожив би до ранку. У Денових очах була лють — не показна, а глибока, тваринна. Лють людини, яка надто довго мовчала і занадто багато втратила.
Він забрав Елю, навіть не озирнувшись.
Цієї ночі маски впали.
І назад дороги вже не було.