16. Слідом

Робочий день повільно зійшов нанівець. Крамничка наповнилася вечірніми тінями, запах квітів став м’якшим, втомленішим. Я перевдяглася, накинула куртку, ще раз оглянула приміщення — ніби прощаючись не лише з місцем, а й із цим дивним днем.
— До завтра, дівчатка, — сказала я, намагаючись усміхнутися.
— Бережи себе, — озвалася Діана.
Катя лише кивнула, уважно проводжаючи мене поглядом.
Я вийшла надвір, одягнула навушники, увімкнула музику. Мелодія розлилася у вухах, приглушуючи шум міста. Кроки стали рівнішими, але думки — навпаки, ще гучнішими.
Я не знала, що весь цей час за мною повільно рухалася чорна машина.
Усередині, за затемненим склом, сидів Ден. Його руки стискали кермо сильніше, ніж потрібно. Він бачив, як я йду — трохи згорблена, ніби несла на плечах щось важке й невидиме.
Вона змінилася, — подумав він.
Не та Еля, яка колись сміялася легко й без причини. Тепер у її ході була втома, у погляді — тінь. Дену стало гірко. Він знав, що частина цієї тіні — через нього.
— Чорт… — тихо пробурмотів він, відводячи погляд убік.
Його думки раптом обірвав дзвінок. На екрані висвітилося ім’я Андрій.
— Алло, — відповів Ден.
— Я дізнався ще дещо про Марка, — без привітань сказав Андрій.
Ден напружився.
— Кажи.
— Він не просто зник. Він брехав. Усім. І… він намагався втягнути Елю в те, про що вона навіть не здогадувалася.
— Ти впевнений?
— Так. І якщо вона дізнається не від тебе — буде гірше.
Ден замовк.
— Я маю їй усе розповісти… і вибачитися, — тихо сказав він.
— Не тягни, — відповів Андрій. — Ти і так втрачаєш час.
Дзвінок обірвався. Ден ще довго сидів у машині, дивлячись у темряву, де я вже зникла з поля зору.
Я тим часом повернулася додому. Зняла куртку, поставила сумку біля дверей, дістала з холодильника сік і випила повільно, майже не відчуваючи смаку. Втома накрила хвилею, але сон не приходив.
Я лягла, дивилася в стелю, слухала, як тікає час. Думки плуталися, спогади виринали один за одним. Я встала, підійшла до вікна.
Ніч була дивовижною. Небо — глибоке, темне, всіяне зорями. Вони світилися так яскраво, ніби хотіли щось сказати. Я зробила кілька фото на телефон — на пам’ять, щоб не забути, що навіть у такі ночі є краса.
А Ден сидів у своїй кімнаті. Склянка віскі була майже порожня. Він дивився в одну точку, прокручуючи в голові сотні варіантів розмови.
Як сказати їй про Марка?
Як попросити пробачення, якщо не впевнений, що маєш на нього право?
І ким я взагалі є для неї зараз?..
Віскі пекло горло, але не стирало провини. Ден знав: відкладати більше не можна. Ані правду. Ані вибачення. Ані себе.
Ніч тягнулася довго. Для кожного — по-своєму.
І здавалося, що саме ця ніч готує щось важливе для всіх.