14. По різні боки тієї самої тиші

Коли двері за мною зачинилися, я кілька секунд просто стояла, не рухаючись. Ключ випав із руки й дзенькнув об підлогу. Цей звук змусив мене здригнутися.
Я вдома.
Це слово мало б заспокоювати, але не цього разу.
Я повільно зняла пальто, кинула сумочку на стілець і пройшла у вітальню. Руки тремтіли. В голові все ще лунав його голос — низький, стриманий, надто близький.
Я сіла на диван, обхопила себе руками, ніби намагаючись переконатися, що я справді тут. Що це закінчилося.
Перед очима знову сплив той момент — його рука на моєму зап’ясті. Не боляче. Але досить, щоб злякатися по-справжньому.
— Я хочу додому… — прошепотіла я в порожнечу.
Я не плакала. Страх був сухим, глибоким. Таким, що осідає всередині й не виходить сльозами. Я підійшла до вікна й подивилася на нічне місто. Там, унизу, люди просто жили. І я раптом дуже захотіла повернутися до свого звичайного життя — квітів, дрібниць, тиші без тіней.
У той самий час, у іншому кінці міста, Ден стояв у тій самій кімнаті, де ще нещодавно була вона.
Порожнє ліжко.
Запах, який ще не встиг зникнути.
Він сидів, упершись ліктями в коліна, і дивився в підлогу. Уперше за довгий час він не знав, що робити далі. План розсипався в момент, коли він побачив її очі.
Страх.
І більше нічого.
— Ідіот… — тихо сказав він сам собі.
Він не хотів цього. Не так. Не силою. Він хотів просто поговорити — почути її голос без напруги, без тремтіння. Але вийшло інакше. Як завжди.
Ден підвівся й підійшов до вікна. Місто внизу жило своїм життям — байдужим і чесним у своїй байдужості.
— Я тебе злякав, — визнав він уголос. — А цього я не мав права робити.
Він знав одне: тепер вона буде насторожі.
А значить — будь-який його крок має бути вдвічі обережнішим.
По різні боки міста вони стояли біля вікон.
Кожен — у своїй тиші.
І кожен — із думкою про іншого.
І ця тиша більше не була порожньою.