12. Коли вибору не залишають

Кожен день, коли я стежив за нею, думка була одна й та сама.
Не може прийти якийсь там Марк — і все зруйнувати. Не після всього. Не так.
— Мені потрібно поговорити з Елею, — сказав я в порожній кімнаті, вже знаючи, що рішення прийняте.
Я взяв телефон.
— Привезіть Елю до мене. Негайно, — наказав я.
— Зараз усе зробимо, — коротко відповіли.
Це була неділя. Вихідний.
Я планувала просто походити по магазинах — без поспіху, без думок про роботу. Купити дрібниці: нові свічки з ароматом ванілі, тонкий блокнот із кремовими сторінками, кілька стрічок для квітів, маленьку керамічну вазу з тріщинкою по краю.
Я одягнула сукню світло-бежевого кольору з дрібним квітковим принтом — тонкі гілочки з польовими квітами, ніби намальовані аквареллю. Талію підкреслював вузький пояс. Волосся зібрала в низький недбалий пучок, кілька пасм спеціально залишила біля обличчя.
На плече повісила маленьку коричневу сумочку через плече — просту, але улюблену.
Я зайшла в магазин декору й зупинилася біля полиці з дрібницями. Мій погляд упав на невеликий скляний дзвіночок — прозорий, з легким зеленуватим відтінком. Він був майже непомітний, але коли я торкнулася його, він тихо дзенькнув.
Мені сподобалося.
Я вирішила взяти його.
Поруч стояло велике біле полотно. Я одразу уявила композицію: сухі троянди, які колись викинули… я тоді забрала їх додому. Додати ще лаванду, евкаліпт, трохи гіпсофіли — і вийде тиха, але жива історія.
Я вже хотіла зайти в інший магазин, коли побачила чорну машину, що повільно зупинилася біля тротуару.
Двері відчинилися.
Вийшли чоловіки — темний одяг, стримані рухи, погляди без емоцій. Вони не виглядали випадковими перехожими.
Мене охопив страх.
Я раптом згадала: анонімні записки, погляд Дена, відчуття, що за мною спостерігають.
— Сідай у машину. Тобі потрібно поїхати з нами, — сказав один із них.
У мене пересохло в горлі.
— Що?.. Хто ви?.. — голос зрадливо затремтів.
— Сідай у машину, — повторив він уже грубіше.
Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі навколо. Я озирнулася — люди були, але ніхто не дивився. Світ продовжував жити, ніби нічого не відбувалося.
Я сіла в машину.
У голові була лише одна думка: вижити. Я думала про життя, про прості речі — про квіти, запахи, світло в крамниці. Дихання ставало все важчим.
— Вона втратила свідомість, — сказав один із чоловіків.
Двері різко відчинилися.
Ден вийшов їм назустріч.
— Що ви зробили з нею?! — голос його зірвався. — Я вам що наказав?! Просто привезти! А ви що наробили?
Він підійшов, різко відсунув охоронців і взяв Елю на руки. Вона була легка, занадто тиха.
— Якщо з нею щось станеться… — він повернувся до них, очі холодні й темні. — Я кожного з вас уб’ю. Вам це зрозуміло?
Він поніс її до своєї кімнати, обережно поклав на ліжко, поправив волосся з її обличчя. Стояв поруч, не відводячи погляду.
— Прокидайся… — тихо сказав він. — Будь ласка.
Він уже був готовий наказати їхати в лікарню.
І вперше за довгий час — не знав, чи встигне.