11. Ранок що не пробачає

Ранок не приносив спокою. Сон, який здавалося, мав би полегшити розум, не прийшов. Я прокинувся рано, ще до світанку, з відчуттям, що ніч залишила після себе більше, ніж просто втому.
Я сидів на краю ліжка, дивився на порожню кімнату і обдумував усе, що відбулося.
Марк. Еля. Їхні погляди, усмішки, слова, яких я не чув, але відчував кожну паузу.
— Не може він бути просто чистим… — повторив я про себе. — Точно щось приховує. І я дізнаюся, що саме.
Думки стрибали від одного до іншого. Кожна дрібниця, кожен жест Марка — потенційна нитка, яку можна тягнути. Я знав, що не можу дозволити собі пропустити жодного моменту, жодної дрібниці.
Взяв телефон.
— Андрію, — тихо сказав я у слухавку. — Стеження за Марком. Повна перевірка. Я хочу знати все: робота, друзі, минуле. Не пропустіть нічого.
— Так, — відповів Андрій. — Почнемо негайно.
Я поклав телефон і підвівся. Вікно було ще темне, лише перші проблиски світла ковзали по вулиці. Я згадав ніч. Боксерська груша, удари, тиша після зливу злісті. Вона хоч і трохи вгамувала серце, але не змогла позбавити внутрішньої напруги.
Я сів на тренажер, знову поринув у думки.
— Я не дозволю йому бути поруч із нею без правди.
— Не дозволю, — повторив я собі, стискаючи кулаки.
Кожен рух, кожен вдих нагадував мені: контроль — це все, що має значення. І цього разу контроль не буде ілюзією.
Я оглянув кімнату, подумав про плани на день і зрозумів одне: навіть ранкове світло не здатне зменшити напругу. Вона лишає слід, як тінь. І я готовий був слідкувати за ним до кінця.
— Марк, — промовив я тихо сам до себе. — Ти занадто чистий, щоб бути просто таким… І я дізнаюся, чому.