10. Коли злість не має меж

Приїхавши додому, я не ввімкнув світло. Не було потреби. Темрява була знайомою — вона не ставила запитань.
У голові знову і знову з’являлися вони.
Марк. Еля.
Я думав про те, як він на неї дивився. Не жадібно. Не обережно. Наче йому нічого було приховувати. Я прокручував їхню розмову, якої не чув, але легко уявляв. Прості слова. Усмішки. Тиша між ними — тепла, не напружена.
— Що між вами? — подумки спитав я, стискаючи пальці.
І тут же злість піднялася зсередини.
Ні. Не може він бути просто… чистим. Без минулого. Без темних плям. Такі не з’являються поряд із такими, як вона. І вже точно — не так легко.
Точно щось є.
І мені треба про це дізнатися.
Я не знав, чого мене це так вибісило. Не вона ж моя. Не моя справа.
Але думка про нього — поруч із нею — різала гостріше, ніж будь-яка образа.
Я різко звернув у спортивну кімнату.
Світло спалахнуло. Посеред кімнати висіла боксерська груша — стара, перевірена. Я намотав бинти на руки, швидко, майже агресивно.
Перший удар був сильний.
Другий — ще сильніший.
Глухий звук розрізав тишу. Груша хиталася, поверталася назад, ніби відповідала. Я бив знову й знову, не рахуючи ударів.
Перед очима — його обличчя.
Потім — її усмішка.
— Чорт… — вирвалося крізь зуби.
Удар. Ще.
Думки не відпускали. Вони чіплялися, як тіні. Я злився не на нього — на себе. За те, що дозволив. За те, що дивлюся. За те, що мені не байдуже.
Дихання стало важким, піт стікав по спині. Руки боліли, але я не зупинявся, поки злість не почала розчинятися в ритмі ударів.
Коли я нарешті відійшов, сперся лобом об грушу й заплющив очі.
Тиша повернулася. Повільно.
Я глибоко вдихнув.
Видихнув.
— Зберися, — сказав я собі.
Це був контроль. Завжди був. І я не мав права його втратити через двох людей, які ще навіть не знали, у що влязли.
Я зняв бинти, кинув їх на лаву й вийшов із кімнати. Злість відступила, але залишила після себе холодну рішучість.
Я дізнаюся, хто ти такий, Марку.
Рано чи пізно.
І цього разу я не помилюся.