9. Занадто чистий

Ден не поїхав одразу додому. Машина зупинилася за кілька кварталів, у місці, де світло ліхтарів не заважало думати.
— Андрію, — сказав він у телефон, не підвищуючи голосу. — Мені потрібна інформація.
— Про кого? — миттєво відповіли на іншому кінці.
— Чоловік. Сьогодні проводжав її додому. Ім’я — Марк.
Коротка пауза.
— Зрозуміло. Що саме?
Ден подивився у дзеркало заднього виду. Його обличчя було спокійним — занадто спокійним.
— Хто він. Звідки. Чим живе.
— Стежити?
— Ні, — різко обірвав Ден. — Поки що ні.
— Добре. Час?
— До ранку.
Він вимкнув телефон і відкинувся на спинку сидіння. Йому не подобалося, що хтось увійшов у її життя так легко. Без страху. Без гри. Просто… поруч.
— Люди не з’являються випадково, — тихо сказав він.
У його світі все мало причину. Кожен крок — наслідок.
І якщо Марк був тут — значить, щось зрушилося.
Телефон завібрував уже за годину.
— Є перше, — сказав Андрій. — Звичайний. Працює в айті-компанії. Без криміналу. Чистий.
— Занадто чистий, — повторив Ден знайому фразу.
— Що робимо?
— Нічого, — після паузи відповів він. — Дивимось.
— А якщо він…
— Не він, — холодно перебив Ден. — Поки що — не він.
Він знову подивився у вікно, де ніч повільно ковтала місто.
— Вона не повинна постраждати, — сказав він тихо, але так, що сумнівів не залишалося.
— Зрозумів.
Розмова обірвалася.
Ден завів двигун і нарешті поїхав. Але спокою не було.
Бо вперше за довгий час він не знав, який саме хід буде правильним.
І це дратувало більше, ніж будь-яка загроза.