8. Марк та Еля

— Я Марк, — сказав він трохи невпевнено, але дивився прямо.
— А ти?
— Я Еля.
Між нами повисла коротка пауза, не незручна — радше уважна.
— Якщо ти не проти, — він злегка знизив голос, — чи не могли б ми трохи погуляти після роботи? Що на це скажеш?
Я на мить замислилась.
— Я не проти. Можна після, — відповіла я. — Я якраз закінчую тоді.
— Добре, — усміхнувся він. — Я зачекаю.
Я почала збиратися: вимкнула світло, поправила квіти, перевірила касу. Думки плуталися, але було якесь дивне відчуття спокою. Коли я зачиняла крамничку, то побачила Марка — він стояв трохи осторонь, ніби не хотів тиснути своєю присутністю.
— Готова? — запитав він.
— Так.
Він глянув на небо, вже темне, і сказав:
— Давай я тебе проведу додому. Уже пізно, щоб десь гуляти.
Я кивнула.
— Гаразд. Тоді нам у цю сторону йти, — сказала я й показала рукою.
Ми рушили поруч. Декілька хвилин ішли мовчки, слухаючи кроки й далекий шум міста.
— Ти завжди так пізно закінчуєш? — запитав він.
— Часто. Квіти не дуже люблять поспіх, — відповіла я.
— Це видно, — тихо сказав Марк. — У тебе в крамниці… там якось по-іншому дихається.
Я глянула на нього.
— Ти часто звертаєш увагу на такі речі?
Він ледь усміхнувся.
— Лише на ті, які чомусь чіпляють.
Ми знову замовкли, але цього разу тиша була теплою. Я відчула, що ця прогулянка — нехай і коротка — вже важливіша, ніж здавалося на початку.
— Елю, — раптом сказав він, — я радий, що ти погодилась.
— Я теж, — відповіла я чесно.
І в ту мить я ще не знала, що ця дорога додому стане початком історії, з якої вже не так просто звернути вбік.

— Ну добре, я вже піду. Бувай, — сказала я, зупинившись біля під’їзду.
— Бувай. Не буду тебе затримувати, — відповів Марк і зробив крок назад, ніби даючи мені простір.
Я вже взялася за ручку дверей, коли почула за спиною:
— До наступної зустрічі… Я надіюся на це, — сказав він трохи тихіше.
Я усміхнулася, не обертаючись.
— Я теж.
Я вже заходила у двері, коли він раптом озвався знову:
— Елю… можна у тебе дещо запитати?
Я зупинилася й повернулася.
— Так.
Марк відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Його погляд на мить став серйознішим.
— Давай уже наступного разу, коли зустрінемось, — сказав він. — Так буде краще.
Я кивнула.
— Добре. Домовилися.
Ми ще секунду дивилися одне на одного — ніби обидва розуміли, що це «потім» уже неминуче. Потім я зайшла всередину, і двері тихо зачинилися за мною.
Я піднімалася сходами, не поспішаючи. Серце билося спокійно, але глибше, ніж зазвичай. У цій зустрічі не було нічого різкого, нічого небезпечного. Лише відчуття, що хтось з’явився в моєму житті несподівано, але дуже вчасно.
Я не знала, що ці кілька хвилин мали ще одного свідка.
Через дорогу, в тіні припаркованого авто, стояв Ден. Він бачив, як Марк проводив її. Як вона усміхалася. Як зупинилася біля дверей. Як обернулася.
Ден стискав щелепи.
— Отже, ти вже не одна, — тихо сказав він сам до себе.
Йому не подобалося це відчуття. Не злість. Не ревнощі.
Щось гірше — усвідомлення, що він спізнився на крок.
Він дивився, як Марк іде геть, запам’ятовуючи ходу, поставу, навіть паузи між кроками. Не як суперника. Як змінну, що раптово з’явилася в рівнянні.
— Цікаво, — холодно мовив Ден. — Дуже цікаво.
Він сів у машину й рушив з місця, знаючи одне:
тиша більше не належала лише йому.