7. Коли тиша дивиться у відповідь

Наступні кілька днів минули дивно спокійно. Занадто спокійно.
Записок більше не було, і це чомусь нервувало сильніше, ніж їхня поява.
Я ловила себе на тому, що щоранку несвідомо оглядаю стіл, підвіконня, навіть підлогу — ніби очікувала знову побачити білий клаптик паперу. Але там було порожньо. Лише квіти, клієнти й звичні фрази.
У середині дня двері крамниці відчинилися.
Я навіть не одразу підняла голову. Почула кроки — важкі, впевнені. Не такі, як у більшості. Повільні, ніби людина не поспішала і знала, що її чекатимуть.
— Добрий день, — сказав він.
Голос. Низький. Спокійний.
Я завмерла на мить, а потім підняла очі.
Це був він.
Той самий чоловік. Темне пальто, стриманий вигляд, погляд, від якого хотілося або відступити, або стояти до кінця. Він дивився прямо на мене — не зухвало, не агресивно. Уважно. Надто уважно.
— Добрий… — я змусила себе усміхнутися. — Чим можу допомогти?
Він мовчав кілька секунд, ніби оцінював не крамницю, а мене.
Потім сказав:
— Мені потрібен букет.
— Для особливої нагоди? — автоматично запитала я.
— Для відповіді, — коротко відповів він.
Це змусило мене насторожитися.
— І… що саме він має сказати?
Його погляд ковзнув по квітах, але швидко повернувся до мене.
— Те, що не прийнято говорити вголос.
У грудях щось стиснулося. Я кивнула й підійшла до стелажів, відчуваючи його присутність за спиною. Він не підганяв, не коментував. Просто був. І цього вистачало.
Я взяла темно-бордові троянди — не яскраві, майже винні. Вони говорили про серйозність, про рішення без повернення.
Додала чорну каллу — рідкісну, холодну, трохи лячну. Квітку, яку обирають не всі.
Потім — сріблясту гіпсофілу. Вона ніби пом’якшувала композицію, але не приховувала її темряви.
І наприкінці — гілочку розмарину. Пам’ять. Те, що не відпускає.
— Цей, — сказала я, обертаючись до нього. — Якщо ви готові почути відповідь.
Він дивився на букет довше, ніж треба. Потім перевів погляд на мене.
— Ви завжди так точно відчуваєте? — запитав він.
Я знизала плечима.
— Квіти не брешуть. Треба лише вміти слухати.
На його губах ледь помітно з’явилася тінь усмішки.
— Тоді скажіть… — він зробив крок ближче, знизив голос. — Що означає, коли квіти починають снитися?
Моє серце пропустило удар.
— Це означає, — тихо відповіла я, — що вони вже пустили коріння.
Він заплатив, взяв букет і вже біля виходу зупинився.
— Ми ще побачимось, — сказав він не як обіцянку, а як факт.
Двері зачинилися. Дзвіночок дзенькнув.
Я стояла посеред крамниці, не рухаючись, і тільки тепер зрозуміла: записки більше не потрібні.
Він перестав ховатися.