6. Квіти що не мовчать

Наступного ранку я прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай. У крамниці ще пахло нічною прохолодою й свіжозрізаними стеблами. Я щойно встигла зняти пальто, як до мене підбігли Діана й Катя — обидві з сяючими очима.
— Це було неймовірно! — майже хором почали вони.
— Світло, музика, натовп… ти навіть не уявляєш, який концерт!
Я усміхнулася, слухаючи їхні захоплені слова, і злегка знизала плечима.
— Шкода, що я не пішла з вами.
— От саме! — одразу підхопила Діана. — Нам так тебе не вистачало.
— Нічого, — сказала я. — Наступного разу обов’язково піду.
— До речі, — втрутилася Катя, — вони знову виступатимуть наступного тижня.
— Справді? — я підняла брови. — А коли саме?
— У п’ятницю. Але квитки треба замовляти заздалегідь, їх швидко розбирають.
Я кивнула, подумки відмітивши цю дату, хоча ще не знала, чи справді наважуся. Ми розійшлися по своїх справах, і я пішла до задньої кімнати готувати замовлення.
Саме там я й побачила її.
Маленька біла записка лежала на столі, ніби чекала саме на мене. Без підпису. Знову.
Я взяла її обережно, ніби вона могла обпекти.
«Не всі квіти створені, щоб їх дарували. Деякі — щоб нагадувати.»
Я нахмурилася.
— Якийсь дивний напис… — подумки сказала я собі, але серце чомусь забилося швидше.
Поруч уже стояв список квітів для букета. Я взялася до роботи, намагаючись не думати, але думки вперто поверталися.
Я почала з білих лілій — стриманих і холодних. Вони завжди асоціювалися в мене з тишею й контролем, з людьми, які ніколи не показують справжніх почуттів.
До них додала червоні троянди, але не повністю розкриті — такі, що ще тримають щось усередині. Пристрасть, замкнену на ключ.
Потім — евкаліпт: різкий запах, чисті лінії. Він ніби розділяв букет, не давав квітам злитися докупи.
І наприкінці — кілька фіолетових еустом. Тихі, майже непомітні, але саме вони робили композицію живою. Квіти для тих, хто вміє дивитися глибше.
Я швидко перев’язала букет темною стрічкою, ще раз глянула на нього — і відчула дивне хвилювання, ніби зібрала не просто квіти, а чиюсь історію.
Швиденько закінчивши зміну, я вийшла з крамниці. Вечір був прохолодний, місто шуміло, але я йшла, майже не помічаючи дороги.
Повернувшись додому, я скинула взуття, сіла на край ліжка і поринула у власні думки та спогади. Перед очима знову з’явився той погляд — уважний, важкий, ніби він бачив мене наскрізь.
Я не знала, хто залишив цю записку.
Але десь глибоко всередині з’явилося відчуття, що це тільки початок.
І що деякі квіти справді не мовчать.