5. Погляд що не дає спокою

Ден сидів у своєму домі, повільно попиваючи віскі. Бурштинова рідина ледь колихалася в склянці, відбиваючи тьмяне світло ламп. До нього безшумно підійшов охоронець і низьким голосом сказав:
— Ми все зробили, як ти наказав.
Ден навіть не підняв очей. Лише кутик його губів ледь сіпнувся.
— Чудово. Тоді поїхали, — коротко кинув він.
Ніч минула у розбірках, холодних словах і ще холодніших рішеннях. Для нього це було звично — без емоцій, без жалю. Коли все закінчилося, він повернувся додому ближче до світанку. Як завжди, він планував заснути одразу, вимкнути думки разом зі світлом.
Але не цього разу.
У голові застигла її здивована мить — великі очі, сповнені не страху, а нерозуміння. Вона дивилася на нього так, ніби бачила не монстра, про якого шепочуться в місті, а людину. Це дратувало. І водночас чомусь не відпускало.
Ден перевертався з боку на бік, але сон не приходив. У тиші ночі перед очима знову й знову виникала вона — з легким запахом квітів на одязі, з тихою зосередженістю у рухах. Флористка. Дівчина з квітами.
Коли за вікном почало сіріти, він різко сів на ліжку і взяв телефон.
— Дізнайтеся про ту дівчину з квіткової крамниці, — сказав він холодно. — Хто вона, звідки і чому так дивиться.
На іншому кінці дроту коротко відповіли:
— Зрозуміли.
Він відклав телефон і підійшов до вікна. Місто прокидалося, а в ньому самому з’явилося дивне відчуття — ніби щось давно забуте почало ворушитися всередині. Ден цього не любив. У його світі не було місця несподіванкам.
Він згадав червоні троянди, які знову викинув. Вони більше нічого для нього не означали. А от погляд тієї дівчини — чомусь означав.
— Це просто цікавість, — тихо сказав він сам собі.
Але десь глибоко він уже знав: цікавість — найнебезпечніша річ із усіх.