4. Букет для прощання

Прокинувшись, я почала збиратися на роботу. Вийшовши на вулицю, я на мить зупинилася — місто виглядало неймовірно красивим. Ранкове сонце м’яко торкалося дахів будинків, повітря було свіже, а над озером стелився легкий туман. Здавалося, ніби день обіцяє щось добре, навіть якщо я ще не знала — що саме.
Не дійшовши до крамнички, я побачила Діану. Вона йшла швидким кроком, з чашкою кави в руці й розкуйовдженим волоссям, але з тією самою щирою усмішкою, яка завжди піднімала настрій. Вона помахала мені рукою, і я відчула дивне тепло — у цьому місті я вже була не зовсім одна.
Разом ми зайшли всередину крамниці. Переодягнувшись у фартухи, ми почали свою роботу: оновили воду у вазах, перебрали квіти, відкрили вікна, впускаючи свіже повітря і світло. Крамниця оживала разом із нами.
У нас можна було анонімно замовити букет, скласти його на свій розсуд просто за запитанням, а ще — залишити коротке послання без підпису. Люди приходили з різними історіями, і ми допомагали їм говорити мовою квітів.
І от я вирішила сама зробити букет просто «по запитанню». Запит був короткий: «Для прощання, але без болю».
Я обрала білі лілії — як символ чистоти й завершення, додала ніжні кремові троянди — не про кохання, а про вдячність, трохи лаванди — для спокою, і кілька гілочок евкаліпту — як знак нового початку. Букет вийшов тихим, стриманим, але глибоким.
— А чому саме так? І чому саме ці квіти? — запитала Діана.
Я почала розповідати, що інколи прощання не має бути гучним чи драматичним. Воно може бути світлим. Лілії не кричать, лаванда заспокоює, а евкаліпт ніби каже: далі буде життя.
Я відклала букет і з нетерпінням чекала, хто його замовив. Для чого — я вже знала.
І тут зайшов хлопець. У нього була гарна, трохи недбала зачіска, стиль cool — темна куртка, світла футболка, кеди. Але попри зовнішню впевненість, він здавався трохи скромним: говорив тихо, ніби боявся зіпсувати момент.
— Мені потрібен букет… той, що ви складали за запитанням, — сказав він.
Я віддала йому букет і побажала, щоб усе склалося так, як потрібно, навіть якщо зараз боляче. Він усміхнувся — щиро, трохи сумно — і кивнув. Я посміхнулася йому у відповідь і повернулася до роботи.
Трохи згодом до мене підійшла Діана.
— Якби не твоя ідея з цими анонімними букетами та запитаннями, ми б уже закрилися. Це дуже класна ідея.
Вона мене обійняла.
— Потрібно було спробувати і ризикнути, — сказала я. — Якби не подіяло, мене б звільнили й довелося б шукати нову роботу. А так — усе супер.
Крамничка справді розквітла. З кожним днем з’являлося все більше клієнтів, нові історії, нові посмішки. Це мене дуже радувало — я відчувала, що на своєму місці.
І от закінчився ще один день. Попрощавшись із дівчатами, я поверталася додому, не помічаючи, що позаду мене повільно їде чорна автівка.
Доходячи до будинку, я раптом покрутилася разок, ніби відчувши чийсь погляд, але нікого не побачила й пішла далі.
— І що це було? — запитав сам у себе Ден, сидячи в машині.
— Вона точно якась неадекватна…
Він відвернувся від будинку й холодно додав:
— І що ви дізналися про неї?
Попереду на нього чекала відповідь, яка змінить більше, ніж він готовий був визнати.