3. Перша зустріч

Зі мною працювали Діана та Катя, і ми швидко потоваришували. У перервах між клієнтами ми пили чай, сміялися й говорили про дрібниці — про місто, погоду, дивних покупців і кумедні ситуації на роботі. З часом розмови стали глибшими, теплішими, ніби ми знали одна одну вже давно.
Якось мова зайшла про квіти. Діана запитала, чому я обрала бути флористом і чому називаю квіти «емоціями без слів». Я усміхнулася й відповіла, що квіти можуть сказати те, на що людям інколи бракує сміливості: вибачення, кохання, вдячність або прощання. Вони не брешуть — кожна пелюстка передає справжній стан душі.
Я зізналася, що мої улюблені квіти — лілії.
Катя одразу ж запитала:
— Чому саме вони?
Я відповіла, що лілії — це чистота й гідність, але водночас сила. Вони красиві не через яскравість, а через спокійну впевненість у собі. Вони не кричать — вони просто є.
— Кожна квітка особлива по-своєму, — продовжила я. — От, наприклад, троянди — це класика почуттів: кохання, біль, пристрасть. Тюльпани — ніжні й щирі, як перше зізнання. Гортензії — про вдячність і глибокі, складні емоції, які не завжди можна пояснити. Півонії — про щастя й достаток, ромашки — про наївну, світлу любов, а лаванда — про спокій і прийняття.
Діана та Катя уважно слухали. Я дивилася на їхні обличчя й бачила захват і щире здивування, ніби вони відкривали для себе цілий новий світ.
— Звідки ти стільки знаєш про квіти? — запитала Катя.
Я трохи помовчала, а потім сказала:
— Я давно люблю квіти. Тато дарував мені їх щотижня. А якщо було якесь свято — то взагалі щодня, іноді навіть по кілька разів.
Він мене дуже любив. І я його теж.
У цей момент на моїх очах з’явилися сльозинки, але я швидко відвернулася й сказала, що в око потрапила смітинка.
І тут зайшов він.
Високий, у темному пальті, з холодним поглядом і поставою людини, яка звикла, щоб їй не ставили зайвих запитань. Від нього віяло небезпекою і дивною впевненістю. Він лише коротко сказав мені, як завжди, сухе:
— Червоні троянди.
Катя швиденько склала великий букет і віддала його.
А я подивилася на нього уважніше, ніби хотіла щось запитати, але він мене перебив:
— Чого ти дивишся на мене? — грозно сказав він.
Я дивилася на нього і не розуміла, чому всередині з’явилося дивне відчуття — не страх, а скоріше тривожна цікавість. Він різко розвернувся й пішов.
Я бачила, як він сів у чорну машину з тонованими вікнами — вона виглядала так само небезпечно й мовчазно, як і він сам. Я підійшла до вікна, щоб змінити напис на «Зачинено», і мимоволі глянула на його авто. Саме в ту мить він відчинив двері, ніби щоб ковтнути повітря, і його погляд зафіксувався на мені. Я це відчула шкірою. Коротка мить — і він поїхав.
Діана підійшла до мене й тихо сказала:
— Не зв’язуйся з ним. Він небезпечний.
— Його ім’я Ден, — майже пошепки додала Катя.
— А чому він небезпечний? — запитала я.
— У нашому місті його вважають босом мафії, — продовжила Діана. — З ним краще не перетинатися.
— І кожного разу він купує великий букет червоних троянд і викидає їх на смітник отам, за рогом, — додала Катя.
Я була ошарашена. У голові не вкладалося: навіщо купувати такі дорогі квіти, щоб просто їх викинути?
Коли я поверталася додому, то дійсно побачила той самий букет червоних троянд. Вони лежали самотньо, ще свіжі, ніби їх тільки-но зрізали.
«Але чому він їх викинув? Навіщо взагалі купляв? Невже не можна було просто комусь їх віддати?» — думки не давали мені спокою.
І я ще не знала, що саме ці троянди стануть початком історії, з якої вже не буде шляху назад…