Розділ 22.

Продовжуючи рух у невідомість, автомобіль розхитуватися із сторони в сторону. Швидкість із кожною миттю ставала ще більшою, а мій страх глибшим. Хотілось кричати, пробувати вириватись із цієї металевої пастки, але тіло заніміло, обличчя також. Юра лежав та підлозі фургону і не рухався.

«Невже його так сильно шокувало те, що нас спіймали? – запитувала я себе. – Де його енергійність та винахідливість, рішучість кінець – кінцем? Невже він так легко здався? Хоча виходу звідси і немає, але все ж!»

Не знаю чому, але весь негатив зараз я хотіла вилити тільки на нього. Серж, Ліза чи ще хтось інший точно здали нас цим людям, які швидше за все є бандюгами, принаймні вигляд у них був такий. Дивувало правда інше, розмовляли вони французькою мовою без жодного акценту, але всюди вистачає таких персонажів. Продажних найманців, в чий кодекс честі входить лише одне – дотримуватись вірності лише тим, хто більше платить, а все інше – тимчасові явища. Але вони для мене були нейтральними. Щось із середини намагалось вирватись на зовні і вилитись саме на Юру.

Усвідомлення того, що ми вскочили у велику халепу із кожною миттю ставало ще яснішим. Я намагалась хоча б щось придумати та зосередитись, але нічого не виходило. Мій внутрішній спокій був порушений і ніщо не могло цього змінити.

Через певний час автомобіль зупинився і в салоні почулось шипіння, далі в середину увірвався газ, від якого все тіло почало слабнути і провалюватись у сон. Останнє, що я почула перед тим, як втратити свідомість, були слова сказані Юрою:

- Даша, пробач, це я у всьому винен…

***

 Голова страшенно боліла, всередині відчувався шум, який ехом проносився наче літній протяг та залишав по собі щось незрозуміле. Із далеку я почала чути голоси, але зрозуміти що вони промовляють не могла протягом декількох секунд. Лише після того, як вдалось відкрити очі, я нарешті змогла почати орієнтуватись у просторі.

Переді мною стояла статуя жінки, фігура якої була нахилена уперед, а погляд дивився на мене. Волосся її наче розвівав вітер, а права рука тягнулась до мене. Щира посмішка доброти світилась на її обличчі. Сумнівів у мене не залишилось – це була статуя Агнеси.

Праворуч від статуї стояли дві фігури, точніше жінка нависла над кимось і щось промовляла прямо у обличчя. Її волосся спадало додолу по спині, яка була до середини оголена. Під місячним світлом блідо відсвічувалась біла шкіра. Стан же її був худим та зверхнім.

Закінчивши говорити, вона відійшла на крок в сторону і я помітила, що перед нею стоїть Юра. Голова похилена униз, руки зв’ялені, а він на колінах, намагався щось відповісти. Вітер змінив свій напрямок і до мене почали долітати обривки фраз:

- Є щось набагато важливіше, ніж моє життя. Ти думаєш, що страхом, підкупом та хитрістю можна всіх перемогти та перетягнути на свій бік, але це не так. Не потрібні мені це все і тебе я зневажаю. Горіти тобі у пеклі за твої вчинки і за гріхи! – голос Юри був, хоча, і ледь чутним, але дзвінким. Він намагався триматись із останніх сил, долаючи біль. – І я одночасно зневажаю і себе за все, що вчинив.

Жінка гучно розсміялася у відповідь і я зрозуміла, що це Ліліт. Шокована, зв’язана та знесилена, я, не рухаючись, лежала на землі із кляпом у роті та продовжувала спостерігати за розмовою.

Ліліт в мить зупинилась і мовила із злістю у голосі:

- Ти мене розчарував остаточно! Спочатку не зміг мене убити, потім хоча б забути, а тепер ще й пробував урятувати та захистити це дівчисько. Наївний хлопчик, ти ще занадто юний, щоб протистояти мені. Я б тебе пробачила за молодість та дурість, але зневажати мене ти не мав права! Немає значення, покохав ти її, чи ні. Але обманювати мене?! Це вже занадто із твого боку.

- Так я кохаю її! – викрикнув із всієї сили Юра. – Даша найчистіше, що було у моєму житті! Той промінь світла, який я завжди шукав, але не міг знайти. Я шкодую лише про одне, що підвів її та не встиг захистити від тебе. І якби все склалось по іншому, то все своє життя я б присвятив тому, щоб бути із нею поряд, роблячи щасливою. А такі як ти лише все руйнують на своєму шляху, - голос його чимраз ставав гучнішим та впевненішим, - і що тобі принесе ця боротьба? Моральне задоволення? Ще одну безневинну душу? Радість перемоги? Ти не можеш навіть знайти себе, втікаючи у темряву буття! Століття за століттям тиняючись поміж частин простору та шукаючи жертв, втікаєш від самої себе та власного «я». Подивись хто ти! Безлике, мерзенне створіння, без відчуттів, цілі та мети. Так я перед тобою на колінах, як і сотні інших, що заливались кров’ю та біллю і ти раділа цьому, але що було далі? Пустота? Самотність? Зневага? Відчуття незадоволення та бажання знайти чергову жертву для ігор? Ти лише бліда тінь тої величі та вищості, що живе у кожному серці, адже граєшся лишень життями, не маючи змоги доторкнутись до глибшого і чогось вищого! Я знаю, що помру тут, біля пам’ятника Анні Ярославні, в містечку Санлі і ніхто мене не знайде, але цю битву ти програла, адже не змогла зрозуміти одного, любов, якщо вона справжня, перемогти не можливо. Я був сліпий та дурний, коли ступив на стежку зради і прощення мені не буде ані на землі, ані в іншому житті. Я буду твій і ти це знаєш не гірше за мене, але Даша ні в чому не винна, тож відпусти її, так само як і Ангеліну!

Ліліт тимчасом поважно походжала взад - вперед та щось бурмотіла собі під ніс. Здавалось, що її мало хвилювали слова Юри. Вона просто чекала моменту, коли чаша її терпіння лусне.