Розділ 20.

Згадки про дні, які уже були позаду приносили мені відчуття ностальгії та переживання. Вони в’їдались у мій мозок, змушуючи ковтати гіркі та солодкі пігулки, які я вже пережувала. Мурашки по шкірі пробігали, коли я згадувала польоти та мандри по землі. Коли відчуття були на надвисокому рівні, не такі як зараз. А також пригадувати гіркоту поразки, яка знову відіслала мене назад на землю.

Але поки що це компенсувалось іншим. Приємний запах круасанів, що стояли поруч на столику, приготовлена Юрою запашна та ароматна кава за його родовим рецептом, хоча мені здалось що це звичайна бандерівська кава, гірка та міцна, наче непереможна сила серця і водночас солодкувата, з присмаком перемоги та його обійми.

Ніколи б не могла подумати, що так сильно прикиплю до нього. Стільки часу була незалежною та люблячою свободу, нехай і відносну, але зараз. Як наркоманка линула за черговою порцією його міцних та стриманих і водночас ніжних та пристрасних обіймів. І скільки б не було їх, мені все було мало. Хотілось просто не покидати цих обіймів ніколи, до останнього подиху.

- А далі, - продовжила я розповідь, зручно вмістившись на його грудях, - все було якось дуже просто. Відчуття що зародились у мене в середині, допомагали приймати правильні рішення та рухатися із часом вперед. Переповідати всіх моїх, так званих підопічних, не буду. Так я їх всіх любила і переживала за кожного, як за себе. Усе їхнє земне життя було сповнене пригод, які вони собі придумували і боротьбою, яку вела із іншими.

- Поганими? – перепитав Юра.

- Так, - відповіла я і потерлась вухом об його футболку та відчула як ще теплішим стає його тіло. – В основному це були дріб’язкові, але не менш важливі події всього всесвіту. Просто мені траплялись тільки хороші. Такою ж була і Ангеліна. Тому я і казала тобі, що знаю її дуже добре. Одне її ім’я вже багато чого означало. Чудова дівчинка із прекрасним характером. Її майбутнє мало б бути світлим та щасливим. Народилась вона під зіркою удачі і сонця. Все її життя освітлювали сонячні промені, що завжди грались із ниточками її душі із самого дитинства. Мене завжди вражала її душа, яка була такою чистою та прекрасною, що хотілось заздрити та радіти одночасно. Я її любила понад усе, та й зараз продовжую, не зважаючи на те, що трапилось.

А відбулось наступне. Одного дня вона змінилась. Повністю, кардинально і без жодних натяків на можливі повернення у лоно любові. Стала відстороненою та закритою від світу. Навіть я нічого не могла вдіяти. Боролась за неї як могла, плакала разом із нею, сумувала і раділа коли їй ставало краще. Але ефект був швидкоплинним. Їй ставало все гірше. Ні, не фізично – душевно. Тілом вона була така ж сильна і не переможна, характер зміцнів та перетворився на стрижень, який ніколи б не дозволив їй здатись. Але одночасно в середині вона почорніла. Наче коріння дерева у застояній воді, вона поволі розкладалась і втрачала природне світло. Ангеліна згасала на очах, моїх при цьому. Суспільство її не дуже той розуміло, адже спочатку вона ховалась від нього як могла. А коли відкрилась на зустріч, отримала дуже погані уроки, що перетворили її на скандалістку та порушницю спокою. Ніколи не могла забути, як Ліна пиячила сама, на однині. На ранок не могла пригадати абсолютно нічого, бігала по кімнатах і кричала та обурювалась, хто випив весь алкоголь, розбивала бутилки об стінки, здираючи обої із стін та розбиваючи пальці до крові, сідала під стіну і плакала із всіх сил. Я ж, стоячи перед нею, намагалась витирати цих маленьких зрадників, втішати її, підтримувати, але все було дарма. Приходив вечір і все починалось заново. Далі було гірше.

Я перевела подих і так водночас гірко стало. Навіть не хотілось далі говорити.

- Якщо не можеш, краще не говори, - тихо мовив Юра.

- Та ні, так краще, - мовила у відповідь та продовжила, - що ще мені залишається? Тільки тоді я зможу вирватись із цього, коли випущу із себе на волю. Це мене мучить та вбиває, але я ніколи не здамся. Так ось, пішли бурхливі романи із хлопцями, від яких вона страждала ще більше і пила, так ніби це єдине, що залишається для неї у житті. І в чергове перехиляючи склянку із горілкою та покурюючи наступну сигарету, зазвичай п’яту під ряд, вона жалілась мені, хоч і не знала цього, на все. На життя, що так не справедливо чинить із нею, кидаючи під ноги, на чоловіків, як ніколи не намагались заглянути у її душу, а лише використовували її тіло, на простих перехожих, які сміялись із неї, бачачи похмільні синдроми, на відсутність перспектив, які померли разом із матір’ю, на вулиці міста, що такі холодні та сірі, не привітні та різні, що навіть заблукати у них не можливо, на горілку, яка ніяк не могла вбити відчуття, які ще були у ній, на сигарети, що так швидко горіли та їх було завжди мало, на їжу, яка виходила із неї потоками, як би сильно вона не намагалась впихати її у середину, а також на себе, що здалась так швидко і не спробувала боротись. І після цього вона засинала або за столом, або на підлозі кухні плачучи гіркими сльозами. У сні повторюючи одне і теж, адже її знову ламало і кидало, розривало і вона стогнала від цього так, наче із неї виривали частину її самої, її душі. Я не могла дивитись на це. В такі моменти я розуміла, що це вже не та дівчинка, що була колись. Це інша людина, яку я більше не знаю. Але і здатись я не могла. Любила більше ніж усіх інших і ніяк не могла завадити цій само руйнації, що проходила у середині. А далі вона все менше пам’ятала, все більше сварилась і пила.

«Добре, що хоча б до наркотиків не береться!» - втішала я себе, але одночасно чудово розуміла, що це абсурдно так себе переконувати у неминучому, адже знищувала вона себе постійно, цілеспрямовано, безповоротно.