Розділ 18.

Наступні декілька днів ми наполегливо продовжували пошуки Ангеліни. Результат був схожим, багато хто із нею перетинався, але сказати де вона може бути не могли. Ліна, наче невидимка, сама з’являлась, потім щезала, а через деякий час знову появлялась із нікуди. Багато хто помітив, що останнім часом вона була сама не своя. Постійні перепади настрою знову дали про себе знати. Говорити почала нестримано, могла і нахамити просто так, якщо їй щось не сподобалось, а могла стати душею компанії та повеселитись із всіма за одно, що у кінцевому результаті закінчувалось першим варіантом. Але в основному більшість намагалась уникати її останнім часом. Мовляв, менше шуму, менше проблем.

Серж навпаки, наче розквіт. Навіть одягатись почав у все чисте та збрив, а точніше підстриг волосяний покрив на обличчі.

- Майже людина, - сміялись ми із нього, а він не сильно і на це увагу звертав, певне насолоджувався можливістю хоча б трохи поспілкуватись у колі цивілізованих людей, яким не притаманні творчі заскоки.

Одного дня, коли ми навідались знову до нього, то були сильно здивовані. Квартира прибрана, аж блищала від сонячного проміння. Чисте та свіже повітря вдаряло у ніздрі, а Серж був веселий як ніколи.

- Влюбився, - почав говорити він.

- Знову?! – здивовано запитав Юра, певно розуміючи, що окрім першого кохання Серж любив усіх своїх пасій, просто по своєму. Кожна для нього мала певну душевну цінність. Одні несли натхнення, інші депресію та запої, треті взагалі були лише для годиться, але всі вони були частиною його нелегкого життя, тою невеличкою, якої йому так не вистачало.

- Ага, - промовив він і з боку кухні вийшла чарівна незнайомка, світле волосся, яскраво блакитні очі, струнка фігура, і щира посмішка, вона вся світилась невидимим промінням, яке ішло із середини. В таку не можливо не закохатись.

- Знайомтесь, - мовив Серж, - Елізабет. А це Юра та Даша, - показуючи на нас рукою, сказав він і посміхаючись додав, - дивись не переплутай.

- Ой-ой, - іронічно мовила вона, - не звертай на нього уваги, він завжди такий, дуже приємно познайомитись, - звернулась Ліза уже до нас та потисла кожному руку. – Я багато уже про Вас встигла почути. Серж такий  балакучий виявляється.

Ми всі засміялись, згадавши періодичні припадки, під час яких він міг година говорити без перестану, а Серж зніяковів та почервонів.

- Буває, - тихо мовив він та удав, що образився. Але варто було Лізі підійти до нього та притиснутись, як він в мить розквітав і ставав тим самим дитям, якого ми звикли його бачити. – Уявіть собі, знайомі ми уже давно, але тільки недавно зрозуміли, що маємо почуття один до одного. Вона також із Галичини, як і ми. Батьки переїхали у середині дев’яностих, і з того часу живуть тут.

- Саме так, - продовжила дівчина, - я ж приїхала трохи пізніше, коли закінчила школу, але дуже швидко адаптувалась до паризького життя. Таке враження, що у минулому житті я жила тут. А познайомились ми із цим чудом випадково, виявляється наші батьки колись були друзями, ось і звели нас, на наші голови. О, чого ми стоїмо при вході, пройдімо  у вітальню?!

- А тут і таке є? – іронічно запитала я.

- Ой, - відповіла Ліза, - коли я почала тут прибирати, сама багато чого відкрила, інколи аж соромно ставало, що Серж такий нечепура. «Творчий хаос»! Ага, не тут то було, звалище не потрібних речей.

- Та кажи прямо – смітник, - гірко мовив Серж і додав через секунду, - буває.

Посміхаючись та частково знущаючись над Сержем, який водночас був цим задоволений, ми послідкували із Лізою на кухню, а хлопці у сторону вітальні, яка ховалась за далі.

Дівчина виявилась ще й дуже хорошим та цікавим співрозмовником. Я дивувалась із її характеру. Здавалось жодна не хотіла б бути поруч із таким, як Серж. Так талановитий та успішний, але характер ще той. Але, не зважаючи на іронічні фрази, вони любили один одного. Це було помітно не озброєним оком. Очі світились, голос був м’якшим, принаймні коли звертались один до одного і ця невидима енергетика постійного доповнювання та підтримки, таке не часто побачиш.

- І давно ви із Сержем зустрічаєтесь? – запитала я, поки вона готувала каву.

- Якщо чесно, то не дуже. Декілька разів заходила до нього в гості, але так щоб аж серйозно, то віднедавна. В нас взагалі були специфічні стосунки. Зрозумій, - ніби намагаючись мене переконати у чомусь почала вона, хоча насправді то переконувала саму себе, але я уважно слухала і намагалась не перебивати, чимось вона викликала мою симпатію, - він творець. Йому постійно потрібні нові враження, емоції та переживання. Ось він і бігав то за одними, то за другими. Я ж натомість просто чекала, хоча це і не було великою правдою. Просто прийшов момент, коли наші серця поєднались у одне ціле. І тепер це чудово.

- І ти не боїшся що він знову може побігти кудись?

- Зараз уже ні, я можу дати йому те, чого він не отримував від інших.

- І що? – запитала я, сподіваючись, що це буде щось банальне.

- Кохання! – впевнено відповіла вона. – Жодна дівчина йому цього дати не змогла, а я готова подарувати йому все своє життя, лишень би він творив і надалі.

Наївність, із якою Ліза це говорила, вражала. Або вона і справді знає щось таке, чим можна утримати при собі Сержа, або у них і справді сильне кохання.