Розділ 16.

Легкий аромат, що ішов від лілії вабив та зачаровував мене. І я, неначе під дією дурману линула до неї, щоб притискати її ближче до серця та цим самим знаходити умиротворення у собі.

За цей відносно короткий час я вже встигла повірити і в містику, і сили, що не видимі звичайним оком, але так відчутні та постійно присутні у житті. Пригадавши слова Агнеси та зібравшись із думками я все ж прийняла те рішення, яке вже давно крутилось у голові.

«Немає значення, що буде далі зі мною, - думала я, - талісман у мене є, надія також, а сподівання на позитивне завершення історії із Ліліт ставало все сильнішим та яснішим! Треба йти на кладовище, а там видно буде. Щось мені підказує, що там я знайду багато відповідей, а можливо і саму Ліліт. Очікувати її приходу та гризти собі нервові клітини більше не має сенсу та бажання!»

Зважившись на такий крок, я одягнулась та пішла на вулицю. До вечора ще було далеко, а на навчання йти не хотілось, то ж довелось гуляти вуличками міста та насолоджуватись краєвидами, які красувались навкруги. Люди, як завжди кудись собі поспішали. Обличчя їхні були такими стурбованими цього дня, що я аж дивуватись почала.

«Де ж та легкість, яка притаманна цьому місту?» - подумки запитувала я себе, але не знаходячи відповіді, прямувала вперед. Складалось таке враження, що хтось навмисне зачаклував усіх, зарядивши негативною енергією та сумними думками.

Але мені якось не хотілось задумуватись над проблемами інших. Це міг бути мій останній день у цьому житті. Нехай лілія була зі мною, але на скільки вона мені допоможе, я не могла зрозуміти. Її легкий аромат так сильно поширювався навколо мене, що деякі перехожі, що проходили повз мене, повертались і зачаровано вдихали цей райський аромат і тієї миті на їх обличчі з’являвся такий бажаний та невидимий спокій. Мимоволі вони усміхались мені, але варто було відійти трохи далі, як все ставало на свої місця. І вони знову заклопотані та сірі прямували у невідомість, намагаючись віднайти там те, чого явно не знайти без віри та чистого серця.

Ось так я і гуляла собі туди сюди та насолоджувалась містом, неначе востаннє.

Вечір якось тихо та непомітно підкрався із нікуди, перерісши у ніч, яка накрила все густою темрявою, що свідчила про зміну не тільки пори дня, але і перехід правління у руки тих сил, які лише все руйнують. Поволі зібравшись із думками, я попрямувала до кладовища.

Тиша і спокій відкрились переді мною, коли я туди увійшла. Дивний антураж умиротворення літав над ним, а я ж то думала, що буде зразу буря. Почавши ходити взад – вперед, я нічого нового для себе не відкрила. Прибрані могили та хрести повсюди, квіти, поставлені відвідувачами та свічки, які повільно догорали у лампадках, та наскрізний прохолодний вітер, ось і все, що мене оточувало.

Мої пошуки не давали жодного результату, адже віднайти щось містичне не було можливості. І в один момент я почала сумніватись у правильності зробленого вибору. Не раз мені казали, що тривожити духів після заходу сонця суворо заборонено, але я завжди на це увагу не звертала, адже не доводилось стикатись із цим. А тут… Я розгубилась та поволі почала повертатись назад. Тінь розчарування доторкнулась мого серця, а обличчя освітило яскраве місячне світло. І знову спокій. Він там був повсюди.

Повернувши за ріг я почала йти прямою, що вела до головного виходу. Зробивши з десяток кроків я зупинилась і в мить скам’яніла. Посеред дороги стояв чорний собака, який тихо гарчав. Очі у нього світились розмитим жовтуватим відтінком, який плавно переходив у червоний. Собакою я б його не назвала, якби не морда. Таким великим за розмірами він був.

Не знаючи що робити, я просто стояла, а він також, не рухаючись із місця ані на крок, тихо гарчав і прискіпливо дивився на мене, чогось явно очікуючи.

- Кудись поспішаєш? – почула я доволі знайомий жіночий голос, іронія із якого так і лилась нестримними потоками, - знову шукаєш пригод для себе? Не вистачає попередніх?

Геть перелякавшись та ще більше сполотнівши на обличчі, я спробувала відповісти, але виходило це у мене не дуже то й добре:

- Я прийшла поговорити, точніше попросити про щось, - невпевнено мовила я, голосом, що так і трусився.

Вона засміялась так голосно, що ехо пішло кладовищем, розносячись на прилеглі квартали. І тільки тепер я помітила, що вона у людській подобі.

- Ти? Просити мене? Про що? Давно мене ніхто так не смішив! Скільки в тебе ще наївності, дитино?!

Якось не хотілось її передчасно злити, але ставати посміховиськом у її очах також бажання не було, то ж я спробувала перевести розмову у потрібне річище.

- Так, - мовила далі, - я прийшла сюди, щоб пожертвувати собою заради інших! Я не хочу, щоб через дурість одних, страждали невинні люди.

- Шляхетно із твого боку, - відповіла вона і поволі почала крокувати повз мене до собаки. – І що ти можеш мені запропонувати, окрім твого життя?

- А що Ви хочете?

- Те, чого я хочу у тебе немає, дитино, але все ж цікаво, що ти готова віддати на заміну.

Я задумалась, поки вона почала гладити собаку, який отримував насолоду від цього.

- Ти не боїшся Цезаря?

- Боюсь, - чесно відповіла і здивувалась ще більше з того, як лагідно вона вимовила його ім’я.