Розділ 15.

Проходив час, а інформації, яка б допомогла мені вийти із цієї ситуації так і не було. Я металась як могла від одного джерела до іншого, але навіть мої розумові здібності не могли зрозуміти всієї картини подій, що відбулись та мали ще відбутись. Ліліт була, хоча і жінкою, але загадкою для мене. І як я не намагалась зрозуміти мотивів її поведінки, нічого у мене не виходило. Якщо все закручене на бажанні зробити комусь боляче, а точніше тринадцяти присутнім тієї містично-жахливої ночі в одній кімнаті, то тут і обдумувати немає чого. Це для неї все ж таки ціль номер один. І вона точно не зупиниться на своєму. А на рахунок її слабостей здогадок взагалі не було, здавалось, що розв’язка цього так далеко і вона така неймовірна та частково банальна, що лише доводилось надіятись на позитивне вирішення всього.

Натомість Орест Іванович то зникав, то з'являвся. Стан від маніакально – депресивного до позитивно - ейфорійного я помічала у ньому, коли наші дороги все ж таки перетинались. Він нічого не хотів коментувати, постійно промовляючи:

- Даша, ще не час. Поки що я не маю чого тобі розказати.

По його коротких репліках я все ж таки зрозуміла, що він говорив із Сашком, але нічого цікавого від нього не отримав. Мене це ще більше пригнітило, адже надія розгадати таємниці Ліліт танули на очах, а от Орест Іванович від цього ще більше збуджувався. Він явно щось приховував від мене, але здогадатись про його замисли я не могла.

Тому я продовжувала залишатись у не знанні і надіятись на примарні шанси, що ще були у мене. Поринувши у книги та різного роду тексти, я почала всебічно досліджувати легенди, міфи та біблейські історії, але чим глибше я занурювалась, тим менше логіки бачила у всьому цьому. З одного боку більшість історій та міфів я або чула, або читала, а інші лише доповнили певні пробіли, які були. З іншого боку міфологічні історії про духів та вампірів носили до такої степені смішний характер, що дочитавши їх до кінця від викладеного абсурду в тексті я дуже довго заходилась сміхом, тримаючись за живіт. Так смішно мені вже давно не було.

Найцікавіше і найстрашніше водночас, було читання літератури із католицьких джерел, у яких розписувалось гоніння на відьом та єретиків. Час від часу, між жахливими картинами катувань та знущань над невинними людьми, проскакували тексти про духів та привидів і як із ними боротись. Але в загальному практичних рекомендацій вони не носили, а були лише теоретичним висвітленням теологів свого часу. Тобто їх ніхто не пробував використовувати, а робота, яка мала б бути практичним посібником, насправді мала лише описовий характер.

У відчаї я намагалась знайти хоча б якісь зачіпки, але все йшло коту під хвіст.

Тим часом знову надходив час нового місяця і нерви ставали натягнуті як тетява лука. Недосипання стало моїм звичним станом. Навіть кошмари перестали снитись, чи то через те, що навчилась їх не сприймати серйозно, чи через їх велику кількість, через що не було можливості запам’ятовувати. Але спати стало якось легше, нехай і не велику кількість часу.

Одного дня я дізналась, що Орест Іванович взяв відпустку, та ще й посеред навчального періоду. Це взагалі вже було не схоже на нього. Залишивши записку, поїхав у невідомому напрямку. Текст був наступним:

«Дорога Даша,

Певний проміжок часу мене не буде у місті. Не переживай, повернусь я вчасно і якщо мені Бог допоможе, то із хорошими результатами. Вибач, що не можу тобі все розповісти. Усе занадто складно і не просто. Знаю лише одне, скоро цей кошмар під назвою Ліліт закінчиться. Не скучай і висипайся! Хай Бог береже тебе!

З повагою,

Орест Іванович»

Думай що хочеш після цих слів. Правда сподівання та надії знову почали рости у мені.

«Значить не все ще втрачено. Орест Іванович явно натрапив на щось і тепер іде по сліду, але чому він нічого мені не розказав?! Дивно це якось! Він ніколи не приховував від мене нічого, а тут!» - здивовано думала, поки спалювала записку, щоб батьки бува не дізнались про щось.

Хоча вони щось і підозрювали, але за багато років так звикли не лізти у моє життя, то ж банальне запитання – «Як справи?» - для них, чомусь, було таким особистим, що його ніколи не намагались задавати, переводячи тему розмови на звичне обговорення погоди та міських чуток. Саму тому у цій боротьбі, в мене був лише один союзник, який зараз знаходився хто знає де і шукав щось невідоме для мене. Від цього розум запалювався, малюючи собі різні варіації одного і того самого, різні розвитку подій та картини можливої боротьби, водночас розуміючи, що це лише фантазія. А очікування все ж таки не додавало мені терпіння, якого зараз не вистачало понад усе, часу ж ставало все менше і менше.

Години швидко переходили у дні, залишаючи по собі різні емоції. Усвідомлення того, що все йде до свого кінця і водночас тривога збільшувалась в геометричній прогресії. В один момент я зрозуміла, що мої пошуки нічого абсолютно не прояснюють. Все більше плутаючись у потоці інформації, я топталась на місці, завантажуючи свій розум не потрібними даними. Від цього було досить гірко на душі, адже хоча б якось зі своєї сторони, хотілось допомогти у розв’язку загадки під назвою Ліліт. Однак всі мої намагання розбивались нанівець розумінням головного – вона привид, невидимий дух ночі, якого просто так не переможеш, сказавши якесь заклинання і плюнувши через ліве плече зубчиком часнику. Все було заховано набагато глибше. Десь у століттях часу, коли цивілізація лише народжувалась, люди вірили у природу, а не прогрес, а духи ходили відкрито, не ховаючись. Все було взаємопов’язаним і взаємодоповнюваним. Саме тоді народилась Ліліт, тоді коли весь світ лише зароджувався і відповідно вгамувати міг її лише хтось набагато старший та мудріший, але явно не купка переляканих людей.