Розділ 14.

І справді, думка знову звернутись до Ореста Івановича, це було найкращим, що прийшло мені зараз у голову. Грань між реальністю та містикою із кожним днем ставав все меншою та прозорішою. Розрізнити цю лінію, яка виступала елементом, що об'єднує, було не можливо. Від недосипання та постійного хвилювання, я була сама не своя, знаючи, що зустріч, яка очікувала мене попереду не можливо відвернути. Але чим більше я себе намагалась заспокоїти від цих думок, тим більшими хвилями вони насичували моє серце.

Був погожий та ясний день, коли я постукала у двері Ореста Івановича. Поволі на вулиці ставало тепліше і все цвіло, ніби показуючи усім, що життя це не тільки чорне і біле. Безліч кольорів може милувати наші очі. Та й, окрім цього, фактом було і інше, варто пережити холодну та білу зиму, щоб відчути сонячну та різнобарвну весну. Душа в такі моменти переходить від одного стану до іншого, відкриваючи у собі щось нове та приємне. Безліч емоцій починають насичувати тебе із середини і все у середині розквітає яскравим цвітом. І тоді уже не важливо, що грудень знову може прийти та осипати нас снігом, що мороз знову може охолодити твоє серце, розігріте за попередні три пори року, що знову можна буде поринути у напівсонну сплячку, сховавшись від усього. От тільки від себе не сховаєшся, якби ти не хотів.

От і я так само, напівсонна та смертельно втомлена, стояла перед дверима, знаючи те, що мій новий грудень може і не прийти, а серце все одно весело калатало у грудях, виспівуючи щось неймовірне. Я перероджувалась, точніше змінювалась у самій собі, десь  так глибоко, що відчуття реальності від цього ставало ще більш тьмяним.

Орест Іванович був напівсонний, а може і просто втомлений роздумами:

- Привіт, Даше! Проходить! – розсіяно промовив він, і показав рукою у середину квартири.

- Доброго дня, Оресте Івановичу! – мовила я та увійшла у середину.

- Як справи?

- По волі, самі знаєте, все йде повільно і невпинно, рухаючись уперед та стаючи минулим. А у Вас?

Він усміхнувся мені і відповідь і мовив:

- Непогано, але хотілось би, щоб було краще. Тобі чаю чи кави? – запитав він.

- Могли б і не запитувати, - усміхнувшись, мовила я.

- Значить каву! – продовжуючи сміятись, сказав він та пішов на кухню.

Певний час його не було, то ж я мала ще декілька хвилин, щоб поринути у роздуми. От тільки зібратись із ними не було можливості. Дивний спокій, який я завжди відчувала у цій кімнаті, повній книг, карт та старовинних речей. Глобус і мапою світу завжди притягав мою увагу, адже давав можливість уявити де розвиваються події того чи іншого роману, муляж черепу, що стояв на одній із полиць, був до такої степені схожий на оригінал, що спочатку я його страшенно боялась, а тепер… Це також частинка згадок, таких же приємних як шоколад, хай із невеличкою гіркотою, але до такої степені солодкого та бажаного, що серце тане від однієї думки про нього. Стільки днів проведених у цих затишних кріслах. Стільки емоцій та перечитаних книг. Життя це і справді дні, які запам’ятались, а не пройшли. Нехай вони і минули таким чином. Більша частина мого короткого життя проходила тут. Цікаві розмови, легкий аромат кави із спеціями, запах шоколаду, як десерту.

Піддаючись цим згадкам я ставала сама не своя. Орест Іванович повернувся і мені довелось повернутись у реальність, хоч як цього і не хотілось.

- І що привело тебе сьогодні до мене? – іронічно запитав він.

- З чого Ви взяли, що я чогось хочу?

- По твоєму вигляді. Вибач звичайно, але коли тобі щось необхідно, ти поводишся досить таки сковано, як для себе. Та й погляд у тебе такий же далекий, як Аляска.

- А можливо я просто мрію? – не здавалась я.

- Тоді б твої очі світились внутрішнім світлом, а цього я не бачу. Швидше зосередженість зараз виходить із тебе, хоч і така далека. Тобі хочеться отримати відповіді на запитання і швидше за все, це стосується Ліліт? – чи то запитав, чи констатував він факт, але швидше перше, тому я спробувала все ж пояснити, не затягуючи.

- Ви праві. Стільки часу пройшло, а здивувати Ви мене і надалі можете своїми роздумами. Так, я і справді не мрію, а вагаюсь у прийняті рішення, яке з одного боку нічого не змінить, але із іншого може подарувати надію на щось більше.

- Ти про що саме?

- От, дивіться. Якби вдалось якимось чином перемогти Ліліт, то б це дало змогу врятувати багатьох хороших людей від неминучої гибелі.

- І тебе в тому числі?

- Можливо, - відповіла я. – Якось про себе я то і не дуже думала, який сенс, якщо нічого не зміниться у моєму житті – житиму я чи ні?!

- Ой, дитинко не говори так! Сенс завжди є, найти його не просто, але він точно є. Навіть у найбанальніших речах та вчинках, найпростіших та невидимих людському оку, але повір моєму досвіду його варто шукати.

- Але для цього потрібен час. Я і так намагаюсь триматись із останніх сил! Саме розуміння того, що в такому молодому віці чекаєш неминучого і лише невеличкий відрізок часу залишається до моменту, коли темрява огорне мене у свої обійми – вже змушує поволі втрачати глузд та ясність розуму, – я ледь стримувалась, щоб не заплакати від переживання та відчаю, що охоплював мене. Ні, мені не потрібне було співчуття чи жалість, просто душа бажала виплакатись.