Розділ 13.

Розвиток подій, що відбувався далі був наповнений все ж таки буденністю. Чим більше часу збігало від дня зустрічі із Ліліт, тим сильніше все відходило на другий план, ховаючись у простих емоціях прожитих днів. Страх поволі змінився на просте передчуття чогось поганого, але того відчуття, що було із початку вже не було.

Зміни і справді торкнулись мене. Я стала вже не такою, яка була до того. Я і надалі продовжила гризти граніт науки, але більшість інформації відкривалась для мене у іншому вигляді. Чуттєвість та ніжність, що зароджувались у мені, позитивно вплинули на моє життя. Фарби днів та емоцій відкривались такими кольорами, яких я досі не бачила. Інколи руйнування призводить до переродження, якщо цього сильно захотіти, але на жаль цей процес відбувається в той момент, коли ти вже приречений.

Сашко як зник, так його я більше і не бачила. Казали, що він поїхав із міста. Хоча у це вірилось дуже важко. Скоріше всього десь заховався і сидів як миша у нірці. Орест Іванович, натомість, здавалось також почав змінюватись. Принаймні після тієї розмови, ми вже більше не були просто двома науковцями. Більшість наших зустрічей не покидала певна легкість та насиченість чимось набагато вищим. І цього я ніяк не могла пояснити. Він відкрив мені очі, одночасно вивільнивши себе із пут.

Мене постійно не покидала думка, що я перша у його житті людина, якій він виговорився та певною мірою висповідався. Це було одночасно і приємно, і неочікувано, адже такої довіри від нього я не могла сподіватись. Хоча цей крок йому явно був потрібніший, ніж поки що мені. Усвідомлення того, що ти був у чомусь не правий, приходить не так швидко і досягти його дуже важко, але Орест Іванович, проживши довге життя, тільки зараз це зрозумів. І цим він вийшов із кола пороків та внутрішніх демонів, які його мучили.

На мою думку, він неодноразово роздумував над сказаним, але тільки тепер, коли з’явився Сашко, Орест Іванович зумів все до кінця розкласти по полицях. Звести ті факти, які уже були наявні та ті, які лишень з’явились, в одне ціле. І та істина, що народилась із цього, стала ковтком прохолодної води у спеку, як для нього, так і для мене.

Я і надалі продовжувала своє очікування безкінечності та поволі готуватись до тієї зустрічі, що вже очікувала мене попереду.

- Боятись мені нічого,  - неодноразово промовляла я, - окрім життя, яке є у мене та розуму, більше нічого немає значення.

- Але це найцінніше, що у тебе є! – переконував мене Орест Іванович, - і про серце не забувай, в тебе воно добре та ніжне, просто спочатку ти його заховала у собі, закрила на всі відомі замки, а ключ спробувала викинути!

- А Ви його знайшли і знову відкрили! І ця потаємна кімната у мені зараз почала наливатись світлом після довгого забуття!

- Можливо, - тільки додавав він і легка посмішка лягала на його обличчя, відкриваючи світу щирість і його душі.

Здавалось, що він показував мені не тільки красу навколишнього світу, але й давав щось набагато більше, одночасно зцілюючи себе. Орест Іванович допомагав поволі торкнутись джерела внутрішнього життя, яке століттями бажали досягти мудреці, але бувши такими ж простими науковцями по суті, змогли лише викласти догми для суспільства. Скоріше за все, у кінці свого шляху, вони усвідомлювали, що були не праві, але ті сили, що були покладені на такі пошуки не дозволяли їм це визнати. Але глибоко в душі, вони, так само як і ми, розуміли, що ілюзорність нашого світу така велика, що все давно переплуталось. Мученики стають у очах суспільства ворогами, а злодіїв та грішників підносять на престол.

Перші ластівки нестримного розвитку подій, що мали відбутись прийшли миттєво і майже не помітно. Щоб хто не казав, а шосте чуття у людини – це одна із найцінніших містичних можливостей і до неї варто дослухатись.

Спочатку я не звертала на це уваги, намагаючись забутись у буденності, просто знаходячись у стані очікування чогось, а точніше когось, але далі занадто чітко все стало вимальовуватись. Не дарма кажуть, що біда не приходить одна. В першу чергу були дивним те, що Орест Іванович захворів. Я за ним цього ніколи не помічала. Завжди здоровий та підтягнутий. За весь час нашого знайомства він жодного разу не хворів. А тут. Але не це насторожило, я те що діагноз не могли йому поставити жодні лікарі, яких я просила допомогти. Він просто марив і час від часу когось кликав. Почали пускати чутки, що старий зійшов із розуму, але за кілька днів йому стало набагато краще, а ще через три дні він взагалі про свій дивний стан забув. І пояснити щось не міг, казав що складалось таке враження, ніби то хтось навмисне його мучить із середини, завдаючи душевного болю. Весь час, що він марив, у ньому йшла якась боротьба, якої він зрозуміти не міг.

- Здавалось, що якісь дві сили борються у мені між собою, намагаючись здобути перемогу. Періодично перемагала то одна, то друга. Але в кінці – кінців все закінчилось тим, що мені відкрилось яскраве світло і голос промовив: «Повертайся!»

Звичайно пояснень ми не знайшли, адже боялись відкрити щось таке, чого не можливо осягнути. Далі проблеми торкнулись навчання. І вузі почалось скорочення. Кількість місць, які забезпечувались державою різко скоротили і більшість студентів, які навчались на грантах від держави, адже не мали іншої можливості здобути вищу освіту, були переведені на платну основу. А точніше повернулись у свої домівки із розбитими надіями та розумінням того, що їхнє навчання закінчилось передчасно і досягнути чогось їм уже не вдасться. На щастя, я потрапила у ту категорію, що залишилась. Завдяки хорошим успіхам, я стала єдиною дівчиною, що продовжила навчатись на хірурга. Дівчат і до цього було у групі не багато, а тепер… Я знову залишалась одна, після того, як почала будувати мости до з’єднання із суспільством.