Розділ 12.

Наступні дні не відрізнялись із поміж інших, що уже пройшли. Один за одним вони проходили так швидко, як це тільки можливо, залишаючи по собі лише маленькі згадки. Періодично вони були хорошими, а інколи навіть і не дуже. Через кілька днів я завітала до Ореста Івановича і дізналась, що Сашко, побувши у нього до вечора, того ж таки дня зник. Правда хоча б попрощався, а не накивав п’ятами, як деякі уміють. По словах професора, він щось собі бурмотів про вибір, який нібито вже зроблено, про долю, яку не оминеш і про Ліліт, в якій дуже сильно розчарувався.

- Кумедний він, - сказала тоді я. – Коли вже все закінчилось у їхніх, так би мовити, стосунках, він нарешті усвідомив, що нічого і не було між ними. Олександр мене чим раз, все більше дивує своєю поведінкою. Де ж той рішучий та розумний хлопець?

- В минулому, - відповів Орест Іванович.

- Але ж люди не в змозі так кардинально змінитись?! – не зупинялась я. – Все це лише теорії суспільства і не більше. Ми такі ж, якими постійно і були! Просто час вносить поправки у наше буття!

Хвилю задумавшись, він відповів:

- Ні, дитино моя, не все так просто як тобі здається. Якщо він мав сильні почуття до неї, а це було видно не озброєним оком, то воно так швидко не минеться. Любов, це той самий опіум, тільки без матеріальної оболонки. Ти навіть не зрозумієш, як вона проникне глибоко у тебе і перевертає всю тебе. Так трапилось із Сашком. Сп’янілий від почуття, яке його охопило одного разу, він так і не зміг відійти від нього. Він свого роду наркоман, та й усі ми такі, як це не страшно визнавати. Те, що йому давала Ліліт, запалюючи в середині, зараз дуже сильно не вистачає. Він і надалі буде боротись із цим, а також із самим собою, щоб переконати себе у тому, що все закінчено. І щоб Олександр не казав оточенню, в середині все одно буде жевріти вогник надії на те, що вони все ж таки будуть разом. Це буде підійматись із підсвідомості у ті моменти, коли зневіра та сірість днів огортатимуть його, коли принципи, яким він був вірний, стануть прозорими як скло і враз розіб’ються. І разом із цим і він упаде додолу на коліна і проситиме її повернутись.

- Але для чого це йому?

- На це запитання я відповісти не в силі. Скоріше за все, бажання не бути одному. Набагато простіше вірити у щось, надіятись на ту ж далеку та примарну Ліліт та можливість бути із нею. Не знаю, що вона йому обіцяла та яким саме чином завоювала серце, але на жаль щастя він не знатиме до того часу, поки знову щиро не покохає.

Орест Іванович піднявся із крісла і підійшов до каміна, в якому, як завжди, тріскотіли поліна із дерева.

- Важко це все, - розчаровано мовила я і відкинулась на спинку крісла.

- А хто сказав, що життя просте як два на два? Ти ще занадто молода та юна, щоб розуміти певні речі і твій неймовірний склад розуму тобі в цих дослідженнях, на жаль, не порадник. Це ти можеш відчути і зрозуміти лише душею та серцем. Коли ти навчишся дослухатись до них, інтуїтивно знаходячи відповіді на життєві ситуації, тоді для тебе відкриються ворота у щось набагато більше, ніж світ науки. От поглянь навколо себе, що ти зараз бачиш?

- Кімнату, простору, велику, світлу, - відповіла я, не розуміючи до чого він мене схиляє.

- А ще? – не зупинявся він.

- Вас і камін, та вогонь, меблі, багато чого ще можна перерахувати… - розгублено мовила я, відчувши себе студенткою, яка не вивчила домашнього завдання та зараз намагається вийти із становища із високо піднятою головою та заробленими хорошими балами.

Орест Іванович подивився на мене так, ніби все розчарування світу охопило його в цей момент. Здавалось він нарешті зрозумів, що навчивши мене наукам забрав у мене найпростіше, можливість відчувати душею. Перспектива бути простою людиною для мене, здавалось, закінчилась у той момент, коли ми зустрілись. І навіть миттєві почуття, що у мені були викликані Сашком, це була лише гра моїх ілюзій і не більше. Вони різко спалахнули та дали надію, але рефлекси мозку, які виробились за весь час мого життя все у мить закрили назад.

Відійшовши від каміна, він відчинив вікно та впустив свіже та прохолодне повітря у кімнату.

- А тепер? – знову запитав він.

- Для чого це все? – не витримуючи запитала я.

Грань мого терпіння починала доходити до останньої граничної точки.

- Знаєш, Даша, - почав він говорити, знову опустивши голову до низу, - це, напевне, найбільша моя помилка. Я так і не навчив тебе відчувати красу. Ось дивись, нібито звичайний камін і полум’ям в середині, але ти глянь, як воно виграє, як весело бігають ці маленькі кольори у кожної жаринки із милозвучним потріскуванням в середині, або вітер який я впустив у кімнату. Звичайна, як для більшості, прохолода. Але для мене це життя, можливість вдихнути свіжого повітря життя на повні груди та побачити трішки далі, ніж інші. Поглянути у перспективу нашого існування. Чи поглянь на світло, яке випромінюється від скла. Які цікаві відтінки та візерунки можна помітити, якщо добре придивитись до цієї картини. А квартира! Ти побачиш лише матеріальну складову, але глянь глибше. Скільки емоцій та подій приховує цей будинок! Скільки історій як хороших так і поганих могла б навіть ця кімната тобі розказати!

Я була шокована такими відвертими словами, адже ніколи не могла навіть собі уявити, що Орест Іванович, світило науки, був спроможний на такий емоційний спалах.