Розділ 11.

Сашко проспав майже до обіду. І справді, аж занадто богатирський сон, як для людини, що пережила такі містичні події. Але організм краще знає за нас, що йому потрібно, а що ні. Прокинувшись, він першим чином почав роздивлятись навколо.

- Де я? І хто ти? – мовив він до мене, коли нарешті помітив як я пораюсь біля каміна, перекидаючи дрова, які шумно тріскотіли у середині.

- Коротка пам'ять, як для чоловіка, - відповіла я і посміхнулась. – Мене звати Даша, якщо ти вже забув. А де ми, тобі краще не знати. Скажу простіше – у друзів.

- А, вибач, будь ласка, за мою безтактність, - розгублено промовив він і почервонівши, опустив очі додолу. – Це ти мене врятувала? – промовив він ледь тихо, ніби встидаючись.

- А ти хоча б пригадуєш, що вчора було? – відповіла я запитанням на запитання.

«Може він і справді втратив пам'ять!» - промайнуло у думках.

- Та ніби так. Просто після того як… - він зупинився і спробував проковтнути слину, але у горлі у нього явно пересохло, - можна води?

- Звичайно, - відповіла я, - і пішла на кухню по воду.

Коли я повернулась, Сашко стояв біля вікна і дивився на вулицю.

- Котра година? – запитав він.

- Майже перша, - відповіла я і подала йому чашкою із водою.

Він почав пити великими ковтками, наче спрага його мучила до такої степені, що організм потребував її величезну кількість, і враз отримав такий подарунок від долі. Випивши все до останньої краплі, він повернув чашку і мовив:

- Дуже тобі дякую! А щодо вчорашнього, я все пам’ятаю, але після того, як вона вбила мага та почала говорити до мене, я став наче не свій. Все у голові перемішалось, фрази, уривки дій та події. Боюсь помилитись, а що було далі після цього? – запитав він і глянув мені у вічі.

Я почала йому переповідати події, що відбулись. І чим більше я розповідала, тим сильнішим було його зніяковіння. Сашкові аж тепер стало ніяково від своєї реакції на нічні події. Закінчивши розповідь, я глянула на нього. Він стояв розгублений біля вікна та дивився розсіяно на мене.

- М-да, - тільки і зміг видавити він із себе. – Не типово для мене, все ж таки. Зазвичай я так не поводжусь…

І хлопець знову затих. Мовчання тривало б певно довго, адже мені сказати вже було нічого, точніше не хотілось, він хлопець, хай і говорить. Але через мить почувся стукіт в двері. Я пішла відкрити їх і побачила перед собою Ореста Івановича, який був дуже стривожений на вигляд.

- Щось трапилось? – запитала я.

- Так, і це мене непокоїть. Я не розпитував вас, що трапилось і де ви були в деталях, але зараз все стає із ніг на голову. Розказуйте, що вчора відбулось!

- А що ж таке?

- Спочатку ви, а потім я.

- Добре, - мовила і почала вдруге за день переповідати вчорашні, чи то пак сьогоднішні події. Різниця тільки в тому, що цього разу довелось переказувати все, від початку і до кінця, правда упускаючи подробиці, які стосувались моїх почуттів до Сашка та мотивів моєї появи там.

Орест Іванович та юнак дивувались із розповіді, не знаходячи жодних слів, щоби хоча б якось прокоментувати події. Сашко явно по новому глянув на все, адже почав поводитись дуже дивно і нервово. Орест Іванович, натомість був спокійний. Він уважно слухав, зупиняючи мене періодично, щоб сприйняти правильно інформацію. Час від часу він підіймався із крісла і ходив туди – сюди по кімнаті, зупиняючись біля каміна, де яскраво жевріли жаринки.

- Оце так, - мовив він, коли я закінчила розмову. – І чого тебе туди понесло, Даша?

Я враз зніяковіла. Обманювати його не хотілось, але і правду я не могла сказати при Сашкові.

- Так склалось, - відповіла тихо.

Орест Іванович, певно все зрозумівши, мовив:

- Зрозуміло. А тепер послухайте мене. Інформація, що до мене дійшла неоднозначна та суперечлива і якій із них довіряти, я не маю ані найменшого уявлення. Але та картина, яка відкрилась переді мною зараз, нібито все розставила по своїх місцях. Зранку до мене дійшли вісті, що згорів будинок неподалік від нас. Ближче до обіду я дізнався, що основною причиною вважають самозаймання. Подейкують, що господар будинку заснув п’яний, а одна із свічок, від вітру, перевернулась та підпалила стіл, а від нього і все інше. Пізніше влада офіційно підтвердила цю версію. Але далі цікавіше, коли я перетнувся із одним із моїм хорошим знайомим, який має зв’язки у поліції, то він розповів мені, що офіційна версія тільки для людей. Розглядають також інші обставини цієї події. Кажуть, що вести розслідування викликали одного із нишпорок із Варшави, а робоча версія слідства – помста. Власник помешкання був революціонером та більшовиком. Входив у декілька войовничо налаштованих угрупувань та був оголошений у Російській імперії у розшук. Наша таємна поліція за ним постійно слідкувала, але останнім часом він зник із поля зору. Імені його не називають, кажуть що кличка у нього була «маг». У сховках знайшли зброю та коштовності, які він встиг видурити у людей. Ось так, діти мої. Але тепер, бачачи цілісну картину, я можу сказати одне, туго нам доведеться.

- Чому нам? – не зрозуміла я. – Лише мені із Сашком. – і я глянула на хлопця, який натомість кивнув мені у відповідь.