Розділ 10.

Серце защемило від передчуття чогось неймовірного та страшного. Те що мало відбутись причаровувало та лякало. Світло від свічок почало поволі пригасати, а атмосфера все більше наповнювалась неймовірним по своїй енергетиці страхом, який, здавалось, літав поміж присутніх. Дванадцять осіб сиділи за столом міцно взявшись за руки і щось промовляли про себе. Я, немов закам’яніла, очікувала збоку, боячись зайвий раз зробити подих.

Маг почав поволі підвищувати голос і всі решта, почувши це, затихли. Волосся ставало дибки від його голосу та вимови. Перейшовши на повний голос, він почав промовляти:

- Безтілесний дух Ліліт з’явись! Зайди у гості до нас! Дух з’явись! З’явись!

І кожне його слово було сказано із такою силою, що ехо проходило крізь мене, тривожачи душу. Він декілька раз повторював те саме, але нічого не відбувалось. В передчутті, що щось не так він подивився на всіх нас почергово.

- Юна леді, чи не могли б і Ви присісти за наш стіл? – звернувся він до мене. – Духи напевне, побоюються спостерігачів, то ж доведеться Вам приєднатись до нашого кола, щоб з’єднати енергетику.

Я хотіла відмовитись та якомога швидше покинути це приміщення, але все ж зважившись, мовила ледь чутно:

- Добре, - і попрямувала до столу, ледь переносячи вагу тіла із ноги на ногу, щоб бува не впасти посеред кімнати.

Віталіна поступилась мені місцем, ніби показуючи, що тепер я наймолодша серед всіх і змушена сидіти найближче до виходу. Сівши навпроти мага, я заглянула в його очі. Порожнеча і відсутність емоцій, ось і все що я могла помітити.

Руки пітніли та трусились, зуби цокотіли. Ще так страшно мені ніколи не було.

Всі знову взялись за руки і почали про себе повторювати:

- Дух з’явись!

Маг взявся за справу і також почав говорити, спочатку тихо, потім все голосніше. І ці звуки, які йшли із нього здавались ще дивнішими. Трави, що було спалено та аромат від них розширився по всьому приміщенні і допомагали ще більше увійти у стан трансу. Складалось таке враження, що я пливу посеред невидимих хвиль, які щосили підкидали мене у невідомість. Неначе заколисуючи та заманюючи у свої тенета.

Через певний час, якого я взагалі не відчувала, над столом проскочив потік холодного та морозяного вітру, від якого колихнулось полум’я свічок.

- Доброї ночі, о великий дух! Як тебе звати? – мовив маг і всі зосередились на дошці, на якій були вирізьблені цифри, букви та два слова – «так» і «ні».

Блюдце, яке стояло поверх дошки почало повільно рухатись, періодично зупиняючись біля окремих букв. Ми всі прискіпливо дивились на неї і пильно слідкували за цим процесом. В сусіда праворуч руки спітніли до такої степені, що краплі вологи спадали по моєму зап’ястю і стікали по руці під одяг. Від цього було так лоскотно і не звично, що я ледь стримувалась, щоб не розірвати коло і не почухати себе. Найбільше що мене стримувало, був страх напевне. І не той, щоб втратити зв'язок із духом, а виглядати невмілою в очах Сашка.

«ЛІЛІТ» - ось як звали духа. Всі переглянулись між собою, і цей страх, що огортав нас був помітний неозброєним оком.

- Чи хороший у вас настрій, Ліліт? – запитав знову маг.

Блюдце поворушилось і зупинилось біля слова «так».

- Чи маєш ти бажання відповісти на наші запитання?

Знову «так».

Від хвилювання та переживання я почала швидко дихати, щоб заспокоїти себе. Ніхто цього, правда, і не помітив. Всі були зосереджені на дошці.

- Кохана Ліліт, - почав говорити Сашко, - чи добре тобі у іншому світі?

Блюдце знову зарухалось і зупинилось на слові «так».

- Чи сумуєш ти за мною? – не вгавав він.

І ще одне «так».

Хтось із присутніх спробував поставити запитання, але маг перебив його і швидко заговорив сам:

- Люба Ліліт, чи бажаєш ти спілкуватись ще із кимось, окрім Сашка?

Шурхіт знову почувся у кімнаті, і блюдце перемістилось до слова «ні».

Всі відразу зрозуміли, що краще не гнівити духа і мовчати. Я знову спробувала глитнути слини, але в горлі пересохло до такої степені, що сухість відчувалась навіть у середині.

- Про що тебе ще можна запитати? – мовив маг.

Блюдце зарухалось в черговий раз, зупиняючись біля окремих букв, які далі склались у слова – «про все».

- Чи буду я ще щасливий? – запитав Сашко.

І отримав відповідь – «так».

- Чи хочеш, щоби я тебе забув?

Блюдце зупинилось посередині між словами «так» і «ні», на мить затрималось і, продовживши рух, зупинилось біля слова «так». Сашко розчаровано опустив очі додолу. Таке враження, що його секунду назад морально вбили. Знову їх підвівши та глянувши на нас, я помітила, що вони стали порожні. Холодний погляд ненависті та зневіри у собі. Втрата навіть найменшої надії, яка жевріла у ньому. Краще і справді померти, ніж таке відчувати. Він ставав ходячим зомбі, без емоцій, відчуттів, нібито і живим, але далеким від всього земного і буденного.

Страх пробігся по мені в середині. Мені одночасно стало і шкода його, і хотілось вибити з-під нього стілець, щоб Олександр нарешті прийшов до тями і почав жити, а не продовжував бігати за духами та минулим, яке він так і не міг відпустити від себе.