Розділ 9.

Час – це щось таке, що ніколи не буде підконтрольне жодній живій істоті. Він живе своїм власним життям та будує ті закони, яким доводиться підкорятись та існувати за ними. Скільки часу уже пройшло із того моменту, як я була іншою. Вміла сміятись і не переживати через майбутнє, можливі битви та негаразди, пошуки чогось важливого.

Все колись було набагато простіше. Тепер люди навмисне ускладнюють життя, щоб не відчувати таких почуттів як самотність, непотрібність та відстороненість. Всі працюють, навчаються, намагаються самореалізуватися будь-яким чином. Перші роблять так, щоб подобатись усім, втрачаючи себе та принижуючись у очах суспільства, адже повільно і невпинно перетворюються на блазнів. Інші живуть на всі сто, як говориться, створюють скандали і роблять так, щоб про них постійно говорили. Але насправді почуваються ще більше самотніми, ніж перші. А треті – це люди-тіні, яких ми не помічаємо, не звертаємо на них уваги, але в них у душах та серцях ростуть чудові сади, які вони виплекали із своєї самотності, у яку загнало їх суспільство. Вони, до речі, і найдобріші та найкращі, адже ніколи не лукавлять. Щирість та відданість – це те, що для них на першому місці, хоча вони цього і не усвідомлюють.

Все зараз зовсім не так, як мало б бути. А порівнюючи із минулим, я розумію все більше, що час вміє руйнувати канони та теорії, і ми лише малі деталі чогось великого, що керує нами невидимою рукою.

В час, коли я жила, все було розписано майже до останньої події у житті. Австро-Угорська імперія доживала свого віку, коли я з’явилась на світ. Попереду були і визвольні змагання, і революція, і Перша світова війна. Але спочатку все було відносно спокійно.

Моїми батьками були прості робітники. Тому свого майбутнього, як такого я не бачила. Хоча в дитинстві все було не так вже  й погано. Вони дарували мені стільки любові та доброти, скільки тільки можливо. Хоча жити, а точніше виживати в тих умовах було не так вже і просто.

Я була у них єдиним дитям. Пізніше я дізнавалась, що народжувала мама мене дуже важко і батько, щоб більше не було небезпеки не хотів ще раз піддавати її під такі муки. Але вона, по правді кажучи, дуже хотіла цього. Не одноразово я чула, як вона говорили із сусідкою, тіткою Надею, що хотіла б мати ще і хлопчика. Але він, мій батько, проти цього.

Проте в загальному ми були щасливою сім’єю. Батьки ніколи не сварились, оберігали мене як могли від небезпек, та поволі, із кожним роком мого життя, підшуковували хорошу партію на шлюб, щоб і хазяйновитим був і добрим, і ще багато чого було сказано, але купи це не трималось. Таких людей не існує, а ілюзією страждали тільки мої батьки, що це не так.

Але тоді я про це ще не здогадувалась. Я росла швидко і не типово для своїх літ. В п’ять я уже уміла читати. Дякуючи сусіду Оресту Івановичу, який був викладачем у інституті. Хороша людина, золоте серце, а от із долею не пощастило. Дружина виявилась стервом ще тим, забрала дитину і втекла із коханцем світ за очі. Кажуть поїхала у Аргентину, в той час люди почали виїжджати по трохи туди. І більше слідів від неї не було. А він, бувши людиною доброю і борючись із наслідками, віддав себе на служінню освіти. З часом його доля склалась не надто вдало. Прийшли більшовики та більшість викладацького складу інституту перестріляли, навішавши на них ярлик – «вороги народу».

Так ось, я йому дуже подобалась і часто батьки залишали мене із ним, коли Орест Іванович був вільний. Помітивши у мені здібності до навчання, він потираючи руки, почав над цим працювати. За пів року я навчилась читати, ще через якийсь час писати, а далі пішли і інші науки. Тому коли я пішла до школи, мене зразу ж перевели на декілька класів вперед.

Кумедно, правда, все це виглядало. Я, на фоні всіх учнів четвертого класу, була маленька, невиразна, але страшенно розумна, чим і користувалась не рідко. За це мене всі ненавиділи.

«Вискочка! Зубрила! Заучка!» - чого я тільки не чула у свій час.

Але це мене не сильно і турбувало, щоб рухатись уперед, треба йти своєю дорогою, а не топтатись на місці.

Наші заняття із Орестом Івановичем продовжувались і я, у свої одинадцять, була готова до вступу у ВНЗ. А враховуючи, що я ще і школи не закінчила – це було феноменально. Однак і були мінуси – дитинства я немала взагалі. Як почала навчатись, так і не відходила від книг. Друзів взагалі не мала, всі мене цурались і недолюблювали. То ж єдиною розрадою були книжки. Там я могла і знайти себе, і помріяти про подорожі навколо землі, і відпочити від буденної рутини. Бібліотека у Ореста Івановича була дуже велика, тому браку у цьому у мене не було.

Та й йому розрада. Дуже часто ми засідали і за чашкою кави обговорювали ту чи іншу книгу, або подію, що відбувалась у місті, або плітки. Але останнє дуже рідко цікавило нас.

- Факти понад усе, - неодноразово говорив Орест Іванович, і я так і робила. Намагалась кожного разу вірити тільки фактам.

Батьків це явно непокоїло, адже хто ж тоді мене заміж візьме. Вродлива, розумна, спортивна і без приданого. Ситуація ставала безвихідною.

Але час завжди ставить все на свої місця. В інститут я сама поступила на медичний факультет, при цьому тоді мені лише виповнилося тринадцять. Історія, що була у школі продовжилась і тут.

Заздрість, залаштункові ігри, намагання вставити палиці у колеса і безмірна кількість морального преса із сторони одногрупників. Розраду від цього я могла знаходити лише у книжках, а ще природі.