Розділ 8.

Оформивши всі необхідні документи, ми попрямували у кімнату. Хоч зараз і не сезон туристичної міграції, але номери у цьому готелі із милозвучною назвою «Романтік» були зайнятими майже повністю. Єдина кімната, що була вільна для двох і та була для молодят. Але діватись нам не було куди, та й спати, скоріше за все ми не збирались. Необхідно було вирішити куди далі рухатись і що шукати. Місто велике і часу для пошуків у нас було обмаль. Та й не факт, що Ангеліна ще тут. Але надія залишалась, а інтуїція, яка мене ніколи не підводила промовляла щораз: «Шукай і знайдеш!».

Зморені та виснажені, наче після здавання кросу у школі, ми ледь переступивши поріг номера впали на ліжко. Не хотілось ані рухатись, ані роздягатись, ані говорити про щось. Ось так би і задрімав без задніх думок, бачачи сни, якщо знайшлись би сили ще і для них.

Юра першим заворушився і підвівся.

- Я хоча б схожу в душ, якщо ти не проти?

- Добре, - зібравшись із подихом мовила я, ніби це останнє що мені залишалось.

Через декілька хвилин він повернувся бадьорим і сповненим сил, а я і надалі була як вижатий лимон, якого хіба що на смітник викинути, а не намагатись розвеселити. Юра пробував щось говорив, сміявся, щипав мене, але єдиною моєю реакцією була повна відсутність такої. Нарешті, не витримавши, він переніс мене у ванну і змочив голову теплою водою, поволі додаючи їй температури. І диво, в мить мені стало легше. Я почала танути та відходити від стану повного вичерпання сил, наповнюючись знову, як порожній стакан, в який наливають сік, поки не досягнуть верхнього рівня.

Попросивши його вийти, я прийняла повноцінний душ і відчула себе по новому. Я не рахувала часу, але по словах Юри це тривало довго. За цей час  нам встигли принести вечерю в номер, а хлопець передивитись місцеві новини, які нічого хорошого чи поганого все одно не віщували, але цікавість невіддільна риса кожного пересічного жителя, то ж треба завжди тримати руку та пульсі подій, щоб бува не пропустити чогось дуже важливого.

- Де ти так добре опанував французьку? – запитала я, виходячи із душу та потираючи рушником голову.

- Це довга історія. Певно завдяки моїм батькам. Її у школі вчили, а коли прийшов час робити і мені вибір, змусили вивчати її також на рівні із англійською та німецькою. От тільки біда, практики не було взагалі. То ж не дивуйся, вразі чого. А ти?

- Це ще довша історія, в яку я навіть не знаю чи ти зможеш повірити. Але спробуй, принаймні, якщо зможеш. Не все, що ти бачиш навколо себе є реальним і таким, що відповідає уявленню більшості. Наше життя сповнене неймовірними речами, подіями, значеннями, жителями та силами, які ти не побачиш на вулицях міст і не зможеш доторкнутись, як ось до мене. Але вони існують, є реальністю і ходять зовсім поруч.

- Ти про що? – насторожено запитав Юра та злякано глянув на мене.

Я почала крутитись навколо та ходити туди-сюди, щоб знайти хоча б якісь слова, які б правильно описали все те, що я хотіла йому розповісти. Далі, глянувши на нього неначе шукаючи підтримки та взаєморозуміння у його очах, почала говорити:

- Ти віруюча людина?

Це запитання його здивувало ще більше, принаймні так мені здалось, то ж зібравшись із думками, Юра відповів:

- В принципі так, а що?

- А що означає твоє – «в принципі»?

- Ну, як це б правильно описати, я хрещений. Батьки мої дуже віруючі, то ж із дитинства я відвідував церкву, молитись умію, навіть причащався якось, тому і в принципі.

- А зараз як? Віриш у те, що можуть бути Вищі сили?

- Зараз не дуже, в мене часу не вистачає, щоб ходити до церкви, та й крім того теперішнє життя настільки бурхливе та нестримне, що доводиться пристосовуватись до нього. І, взявши такий напрямок руху, із часом забуваєш про заповіді Господні. Інакше я б не зміг пристосуватись до системи і був би білою вороною, яку рано чи пізно заклювали б вороги, залишивши, напевне, лише мокре місце на асфальті. А чи вірую я в щось. Я не відвертаю можливості існування чогось Вищого і розумнішого. Навіть інопланетяни можуть бути правдою. Але скажу по правді, поки я не зіткнувся із цим на власні очі, повірити мені важко у це повністю. Із часом я став більш прагматичний, ніж був до цього.

- Хм, цікаво, - сказала я, коли Юра замовк та прискіпливо почав дивитись на мене, - а якби зіткнувся, щоб тоді?

- Ну, не знаю, - вагаючись мовив він, - певно впав втратив би свідомість, кричав би, як божевільний, а з часом зійшов би із розуму, - посміхаючись закінчив він.

- А якщо серйозно?

- Чесно, не знаю і все. Це як на екзамені, думаєш, вагаєшся, готуєшся, а білет витягуєш саме той, про якого забув і далі наслідки сама розумієш якими можуть бути. Тому коли зіткнусь, тоді тобі і розкажу.

Мовив Юрко та підвівшись із ліжка, підійшов до мене у притул та міцно обійняв. Далі заглянувши у вічі, сказав:

- А чому ти запитуєш про таке? Ти дуже віруюча?

- Тобі краще присісти, - впевнено промовила я і вискочила із його обіймів та підійшла до вікна, із якого відкривався чудовий краєвид на нічний Париж, який освітлювали своїми вогнями ліхтарі і це ще більше зачаровувало як очі так і серце.

- Ну, як скажеш, - розгублено мовив хлопець і назад присів на ліжко. – Розказуй, що тебе турбує.