Розділ 6.

Близько обіду я знову пішла у те саме кафе. Юра, таке враження, давно вже очікував на мене. Щира та дитяча усмішка красувалась на його обличчі, коли я увійшла у приміщення. Хоча він і бігав від столика до столика, постійно щось приносячи, або забираючи, приймаючи замовлення та цікавлячись чи все смакує. Виглядало це все ж таки дуже дивно, адже рідко побачиш та почуєш щирість у такому закладі, щоб це ішло від серця.

«Йому це явно подобається!» - промовила я сама собі, і підійшла ближче до барної стійки, де декілька юнаків пили каву.

- Привіт, Даша! – почула я позаду себе.

- Привіт! – відповіла, повернувши голову назад.

- Тобі щось принести? – запитав Юра.

- Так, якщо можна, те ж саме, що і вчора.

- Ок. Без проблем, - мовив він і додав тихіше, - я сьогодні знову не довго буду, ще двадцять хвилин і можемо іти.

- Це добре, - сказала я і запитала, - новини є?

- Є, - інтригуючи та і надалі продовжуючи щиро усміхатись, мовив він. – Зачекай трохи, все розповім.

І він швидко попрямував у сторону кухні, яка знаходилась ліворуч від стійки, залишивши мене посеред аромату кави та шоколаду, які сьогодні пахли чудово та прекрасно, як ніколи ще до цього.

Випита кава та порожнє блюдце стояли переді мною, коли Юра підійшов і мовив:

- Можемо іти!

Я мовчки зібрала речі, подякувала бармену, який декілька разів, щоб напевне розвеселити мене, переповідав дідові байки. При цьому, до речі, дуже цікаво і весело. Одна із них була про те, як його предок «реприватизовував», принаймні він так це називав зараз, колгоспний врожай.

- А що, - казав, - ми також їсти хочемо. Самі вирощуємо, доглядаємо, збираємо, а так само як і інші відчуваємо дефіцит у всьому. Чекаємо на хліб у черзі, коли золоте колосся поряд лягає до землі, переживаємо за молоко, коли на фермі стільки корів і всі нами вгодовані та здорові, переповідав мені мій предок.

Привітно та щиро ще раз посміхнувшись йому, ніби в чергове дякуючи за цікаву розмову, ми із Юрою попрямували на вихід. Того дня він був дуже жвавий та непосидючий. Крутився, роздивлявся навкруги, знову швидко говорив, ніби насолоджуючись миттю, коли він щось важливе знає, а я – ні. Нарешті не витримавши, він промовив:

- Я поговорив із сином Василя Петровича, - сказав і почав витримувати паузу, наче хороший актор у театрі.

- І? – не витримуючи мовила я, - що він сказав?

- Багато чого, не все було хорошим, але… Так ось, - задумавшись, продовжив він говорити, - його батька і Ангеліну і справді поєднували певні відносини. От тільки до останнього подиху він нічого не говорив про це, чи то побоювався, чи не знав як сказати. У сім'ї всі думали, що вони коханці. Мама померла давно, а батько до цього поставився якось дивно. Він не плакав, не побивався. Закрився у себе в середину і все, потім повністю загруз у щоденній рутині та роботі, яка для нього стала пігулкою радості, принаймні так він казав. Далі він переїхав, почав орендувати квартиру десь поблизу від кафе, ніхто так і не дізнався де, а квартиру переписав йому. Через кілька років з’явилась Ліна. Батько Славіка сам наполіг, щоби її взяли на роботу в кафе.

Спочатку все було добре, поки люди не почали помічати, що батько засиджується допізна, а потім постійно іде разом із дівчиною. Пішли чутки і Славік вирішив переговорити із батьком. Натомість отримав різку відповідь старого, мовляв не лізь у те, про що тебе не просять. І він не встрявав, поки Ліна не почала бешкетувати на роботі.

Хлопець, по його словам, і надалі не хотів лізти у справи батька, але відвідувачів ставало все менше, постійні клієнти більше не заходили, а відповідно і виторг поволі ставав меншим. В наших ринкових умовах, при такому податковому тиску, це була великою катастрофою. Тому, після останнього скандалу, що вчинила Ангеліна, він поговорив із батьком, сказавши все, що думає про цю ситуацію.

Василь Петрович і сам все чудово розумів і, не зважаючи на теплі почуття, що у нього були, змушений був піти на такий крок. Так далі терпіти не було сил.

Після цього він почав в’янути на очах. Так, ніби ця дівчина дарувала йому довголіття та наснагу до життя, і враз її не стало. Його світло в кінці тунелю перестало горіти, більше не кличучи його до себе.

Весь цей час він намагався менше спілкуватись із людьми та уникати рідних, до поки йому не стало дуже погано і він не попросив у сина повернутись на квартиру, щоб хоча б померти в рідних стінах.

Незадовго перед тим, як він віддав Богу душу, приходила Ліна і вони довго про щось говорили. Склалось таке враження, що вона просить поради у старого, плачеться йому на плечі, благає про щось. Все що Славік почув, це голосний крик батька до неї:

- Не роби цього! Ти себе зруйнуєш! Будь ласка, заради всього святого! Ти потрапиш у велику біду!

Натомість вона ніжно його обняла, поцілувала у щоку і промовила:

- Не переживай, все буде гаразд! Я і не з такого вибралась, ти ж пам’ятаєш!

Через кілька днів, бувши у передсмертному маренні, Василь Петрович покликав сина та почав йому розповідати всі свої таємниці, що тягарем лежали на серці. Це, неначе, було останньою сповіддю для нього.