Розділ 4.

Поблукавши певний час та наговорившись вдосталь, ми поволі піднялись на п’ятий поверх будинку. Зі скрипом перед нами відчинились металеві двері. Зінаїда Петрівна очікувала на нас. Система швидкого оповіщення жителів працювала і в цьому будинку. Типова ознака кожного кварталу міста, коли ти, не встигнувши щось сказати, будеш мати «чудові наслідки». Найшвидше цей ланцюг вже ж таки працює між літніми людьми, особливо бабусями, яким на пенсії немає чим зайнятись окрім обговорення всього надважливого і потрібного у їхньому мікрокосмосі, де чутка стала синонімом правди.

Зіночка щиро всміхалась нам, наче голлівудська зірка на червоній доріжці і ще із дверей взялась нас обплітати у свої тенета. Вона почала якомога частіше розхвалювати спочатку квартиру, далі жителів, потім район та місто, а вкінці і нас.

Виявляється, ми їй так сильно сподобались, що вона не могла на нас надивитись.

- Такої красивої пари, я не бачила вже стільки часу! Правду казала Ольга Іванівна! – промовила вона і замовкла одразу ж, зрозумівши, що сказала не те що треба, але на мить замислившись продовжила. – Мої любі, мої хороші, ви мені сподобались! Думаю, що все у вас буде гаразд, а особливо в цій квартирі. Район то такий спокійний, лише тут можна спокійно та не побоюючись жити та доглядати дітей!

Я не вірила своїм очам, а тим більше вухам. Стільки інформації та лестощів, тільки щоб здати цю квартиру. Стиха поглядала на Юрка, який як павич ходить із кімнати у кімнату і оглядав все навкруги. Періодично щось запитував, на що у Зіночки знаходилось мільйон пояснень, які інколи переростали у монолог чи навіть оду. Вихваляння лилось із її уст так щедро та невпинно, що здавалось скоро почнеться злива.

- Можна поцікавитись, хто жив перед цим у квартирі? – ніби ненароком запитав Юра, - не подумайте, що я щось хочу розізнати, просто дуже важливо, яка аура могла залишитись по цьому?

Зінаїду Петрівну це запитання на мить застало зненацька, від чого гримаса на її обличчі швидко змінилась із усміхненої та щирої на гротескну і розгублену водночас, але взявши емоції під свій контроль, вона швидко повернулась до попереднього виразу.

- Як Вам сказати, - все ще вагаючись і якось розгублено почала говорити вона, - не все звичайно було тут добре. Ви мені дуже сподобались і не хочеться Вас обманювати. Я вже давно здаю квартири в оренду, ця не є винятком. В основному всі орендарі дуже хороші і чесні люди. З часом я навчилась розрізняти доброту у потенційних орендарів. А якщо у людини щире серце, то нічого поганого вона не зробить, а відповідно і берегтиме все те, що зроблено до неї. Я злукавлю, якщо скажу що всі були хорошими, чи якісь були поганими. Всі люди все ж таки різняться, але в мене проблем не було до певного часу. Точніше до випадку із Ангеліною.

І вона присіла на стілець та перевела подих. Зіночка чомусь так важко вдихнула, ніби на неї зараз мав лягти весь тягар емоційного світу, який оточував її.

- З початку вона була чудесною. Дуже хорошою, привітною дівчинкою, яку я любила як власну дочку, а подекуди і більше. Пам’ятаю, як вона приїхала навчатись у Львові. Кругленьке личко, повні світла очі та серце сповнене надій та сподівань. А як вона вчилась! Ретельно, весь час проводила за книгами, ночами не досипала. Потім і роботу собі знайшла хорошу, підробляла нянькою періодично. Я не могла нею налюбуватись. Скільки разів я запитувала у неї, чому вона не шкодує себе, адже кошти у її матері були. А мені у відповідь:

- А як я буду дивитись своїм рідним у очі? Хіба я без рук чи що? Матері і так не легко – все працює, не покладаючи рук, нехай хоча б зараз трішки перепочине. Навіть ті копійки, що я заробляю підроблянням та стипендія мені цілком дозволяє без проблем виживати у Львові та продовжувати навчатись. Ще трохи і я переведусь на заочне відділення і піду працювати на цілий день, от тоді ще буде краще. Я зможу по трохи щось і матері підкидати час від часу. Знаю, звичайно, що вона не буде в захваті і відмовлятиметься, але після довгих вагань погоджуватиметься все ж таки. А для мене це найголовніше! Вона мені подарувала життя! А я, навіть зробивши все що від мене і не залежить, не зможу відшкодувати її і найменшої частини. Тому я мушу жити саме так, як є зараз.

- Тоді вона мене розчулила до сліз та й і зараз я ледь стримую себе, - продовжила Зіночка, взявши носову хустинку та приклавши її до носа. – А потім щось змінилось. Десь на третьому році життя вона на місяць зникла, я вже почала непокоїтись, але одного дня прийшов лист із грошима та невеличке повідомлення:

«Зінаїда Петрівна, доброго дня. Вибачте, що не давала про себе знати, життєві нюанси та колообіг подій, в якому я закрутилась, відніс мене дуже далеко. Я і надалі житиму у Вас, в конверті гроші за пів року на перед. А поки що мене не буде на місці, не хвилюйтесь! Скоро буду!

Ліна!»

- Тоді на мить мені стало легше, але серце все одно відчувало, що щось не так. Коли вона з’явилась, я її ледь упізнала. Це вже не була та дівчинка, яку я знала. Доросла жінка, коротко стрижене волосся майже як у хлопців, зморшки під очима, бліде обличчя. Майже нічого не говорила, лише час від часу приносила гроші, питала як справи і не надто уважно слухаючи відповіді йшла далі. Вона стала як зомбі, жива, але все ж із затуманеним розумом. Декілька разів я пробувала її розпитати про те, що ж все ж таки із нею трапилось, але нічого не вийшло. Про цей її період у житті я так нічого не зуміла розізнати. Далі все пішло по схилу вниз. Часто чули, як вона з кимось сварилась по телефону, потім почала приводити всяких різних на квартиру, а потім ще гірше декілька раз потрапила у лікарню, де її відкачували від передозування препаратами. Під щасливою зіркою все ж таки народилась. Стільки разів на грані життя і смерті я її бачила, що аж страшно. Одні понад усе борються за своє життя та здоров’я, намагаючись хоча б зустріти наступний ранок та побачити сонячне проміння, а тут… А вона… Сама себе заганяла у яму, із якої не так вже й легко вибратись. А якщо по правді, не можливо, в такому стані, в якому вона тоді перебувала. Що було далі? Я і не знаю. Знайшла собі якось дядечка по старше, який платив за неї та доглядав. Такий лисуватий трохи був із розумним обличчям. Часто його тут бачила. Приходив зранку, забирав її кудись. У вечері приводив назад та інколи залишався на ніч. За цей час вона трохи відійшла, але стала дуже скандальною і нестримною. Могла накричати на кого завгодно, облаяти, навіть побити. Сусідів, правда не чіпала, та й мене також, але чула я про неї багато.