Розділ 2.

Не зважаючи на те, що я сиділа на самоті за столиком, час для мене злітав дуже швидко. Відвідувачі приходили і виходили, а їх місце займали інші, і так безупинну. Розмови - веселі, цікаві, сумні, позитивні та не дуже, голосні та тихі, лунали повсюди. Обговорення найважливіших новин міста та держави, спортивних подій та погоди, культурних явищ і т.д. Обривки фраз час від часу долітали до мене. Одні дивували, інші змушували замислитись і поринути у світ фантазій.

Повернувши голову праворуч, я стала дивитись через вікно на вулицю. Цікаві архітектурні форми, різнобарв’я кольорів та стилів, місто контрастів. Повільно п’ючи каву, продовжила мріяти, уже зовсім не помічаючи часу, який з цього моменту став жити окремо від мене. Повільна музика, яка лунала навколо, неначе колихала на руках і клала у колиску.

Відчуття, які охоплювали мене в той момент змушували забути на коротку мить про проблеми та події, які відбулись останнім часом. Забути біль розчарування, втрату цілей і мети, усвідомити, що ж все ж таки я здобула, а що залишила у минулому. Всі розмови, що відбулись, усе, що довелось мені пережити.

«Ніколи не могла подумати, що я все втрачу, і шукатиму те, що й сама не знаю!» - подумки прокручувала в голові. Біль у плечах дав про себе знати і я, смикнувшись та порухавши тілом, повернулась у реальність, що оточувала мене.

Поки я літала у своїй голові, час збіг у нікуди. Офіціант, на якого я очікувала десь постійно зникав і знову з’являвся. Нарешті він вийшов із підсобного приміщення одягнутий у куртку, яка скидалась на шкірянку, принаймні на вигляд, але насправді то був замінник. Повільно підійшов до мене і заговорив:

- Моя зміна закінчена, можемо іти.

Подивившись на нього та залишивши оплату за замовлення, ми попрямували на вулицю.

Погода змінилась до невпізнанності. Сніг, що падав із ранку, в мить розтопився, залишивши по собі лише безмірну кількість бруду, який дощ, поки що, не в силі був змити із бруківки. Накрапало впевнено і без перестанку, вітер і надалі продовжував бути поривчастим та норовистим, неначе це єдине, що йому так потрібно було у ту мить.

- До речі, мене звати Юра, - якось невпевнено промовив юнак і почав із під лоба вдивлятись у моє обличчя.

- Даша, - відповіла я і протягнула йому руку.

Трохи осмілівши він взяв мою руку і сказав:

- Дуже приємно познайомитись! – і знову швидко її забрав, ніби після удару току, та опустив знову очі додолу. – І що вам треба від Ліни? – запитав.

Вагаючись із відповіддю, що ж йому казати, а що ні, я почала крутити головою:

- Це важко пояснити, Ви мене не зрозумієте, якщо я все почну пояснювати. Скажу просто, ця зустріч однаково потрібна і мені, і їй. Тільки разом ми зможемо вийти із тієї ситуації, в яку потрапили.

- Цікаво-цікаво! – весело відповів він і знову почав дивитись на мене, - що ж могло поєднати Вас, красиву і цікаву дівчину, в якої добре серце, а також Ангеліну – таку як вона, ще треба пошукати?!

«Що ж йому відповісти?!» - подумала я, і зібравшись із думками, промовила:

- На це ще важче відповісти. По-перше, якщо Ви не проти, то перейдімо на ти, мені так легше буде. По-друге, не все так просто у наших стосунках, між мною і нею! І по-третє, звідки ти знаєш, що в мене добре серце?

Все ще продовжуючи посміхатись та час від часу кивати ствердно головою, Юра сміливіше відповів:

- Так, я  тебе не знаю, але очі не можуть обманювати. Вони у тебе щирі та привітні і приховати ту доброту, яка іде від них, не можливо. Поряд із тобою так спокійно, неначе ти ангел, який умиротворяє людину із середини. А про Ліну? Можеш говорити прямо. Повір, я багато чого чув та бачив на своєму життєвому шляху, то ж навряд чи ти мене здивуєш!

«Що ж йому відповісти, - подумала я, - його наївність вражає! Думаючи, що він хлопець, значить все у своєму житті вже бачив, пробував, чув! Не можу я обманювати, але і правди йому не відкриєш. Це переверне його світ. Уявлення про дійсність, яка постане перед ним в цьому випадку, буде руйнівною для Юри! Що ж таке придумати?!»

Час неначе зупинився між нами. Поки я роздумувала, що ж відповісти, ми продовжили мовчати та прямувати вуличками кварталу. Дощ поволі затихав і сонце виповзало із-за хмар, починаючи дарувати яскраві промені землі та природі. Від цього на мить стало тепліше на душі, і я починаю підставляти обличчя під промені, намагалась ловити їх на свої шкірі. Виглядало це досить кумедно, то ж Юра щиро посміхнувся і почав любуватись цією картиною.

Зібравшись із думками, все ж таки промовила:

- Юра, повір, я б хотіла тобі все розповісти, але краще не треба. Ти хороший юнак і молодий ще занадто. З часом ти все зрозумієш сам, коли доля підготує тебе до цього. Прийде час, і тобі відкриється вся правда, яку тобі потрібно буде знати, а поки що просто скажи, як я її можу знайти, поки не пізно.

Юра здивовано на мене подивився, неначе я інопланетне створіння, маленький зелений чоловічок, що посеред дня приземлився на центральній площі міста, та почав гуляти зараз поряд із ним, переповідаючи особливості подорожі між планетами.

- Ну, якщо справи такі, то я тобі розкажу, що все ж таки знаю. Чесно кажучи, Даша, - почав він і опустив знову очі додолу, - це добре, що ти звернулась до мене. Більшість із теперішніх працівників і не пам’ятає Ліну. Я ледь не єдиний, хто хоча б щось може сказати про неї. Звільнилась вона давно, років два назад, а може і три. Скандал був ще той, напилась на роботі, почала ображати молодих офіціантів, які її намагались вгамувати, далі перейшла на відвідувачів, яким хамила і кричала все що завгодно, а далі, коли Василь Петрович спробував її заспокоїти та відпустити додому, що б проспалась, викинула його через вітрину, розбивши, звичайно ж її. Слава Богу, з ним все було гаразд, шок та декілька подряпин, ось і всі наслідки, для нього особисто. А далі… Четверо зв’язали її і посадили на крісло. Відвідувачі вмить розбіглись, більшість із них так і не заплативши. Правда потім по одному приходили та розраховувались, мовляв шок, самі розумієте, не кожного дня таке побачиш! І час від часу боязко перепитували, чи немає божевільної офіціантки, яка це все тоді натворила.