Розділ 1.

«You're sick of feeling numb
You're not the only one
I'll take you by the hand
And I'll show you a world that you can understand
This life is filled with hurt
When happiness doesn't work
Trust me, and take my hand
When the lights go out, you'll understand»

Three Days Grace

***

Липкий та мокрий сніг вдарив у обличчя, коли я вийшла із дверей Храму святих апостолів Петра і Павла. Вчора ще була хороша погода - погожа, сонячна, хоча і достатньо вітряна, але з надією на весну. А тут така різка переміна, яка і шокувала, і водночас пригнічувала, але все ж змушувала тіло бути готовим до всього.

Ступивши декілька кроків вниз сходами зупинилась. Звуки органної музики, що звучали в середині все ще залишались у моєму серці, приносячи йому спокій та гармонію із природою та Богом. Музика небес, як її ми називаємо. Вона і зачаровує, і притягує, і заспокоює, і рятує від переживань.

Поглянувши навколо, я не побачила жодного перехожого. 

«Якось дивно!» - промайнуло у мене в голові. Місто, яке зазвичай повне туристів та гостей міста, простих перехожих та працівників, навіть у вихідний день, бурхливе наче мурашник повний дрібних комах, що бігають туди-сюди, намагаючись себе реалізувати, знайти зміст життя, недаремно провести день,  або ж із задоволенням, заробити хоч щось на прожиття, або ж витратити все, до останньої копійки на не потрібні речі, а тут…

«Місто контрастів!» - підсумував мій мозок і я знову оглянулась.

Поволі невелику площу перед Храмом почали заповнювати люди. Спочатку це були пересічні перехожі, які із усіх ніг поспішали на роботу. Їх найпростіше виділити в натовпі – розгублений і сонний погляд, постійне позіхання, на запитання відповідають коротко і швидко, певною мірою навіть і грубо, але в кінці вибачаються і далі поспішають у своїх справах. Далі студенти. Повільно, невпинно і неквапливо вони пересуваються до місця своєї муки, або ж як вони його називають, навчання. В очах у них весь тягар недоспаних ночей, відблиск від випитого спиртного і сигарета у зубах. Оглядаючись, ніби шукаючи п’ятого кута в квартирі, зосереджуються на своєму шляху і прямують далі, до нових звитяг, чи як це правильніше підкреслити - до намагання отримати диплом.

Далі з’являються і туристи. Це окрема категорія, яка головою крутить на 360 градусів, бачить все, але не помічає нічого. На слова екскурсовода повертають погляди в сторону Храму, далі яскраві спалахи від фотоапаратів, які вони тримають у руках, що тремтять від хвилювання та недосипання і, група із відкритими ротами, неначе пташенята, яким мама має закинути наступний шматок їжі, продовжуючи слухати екскурсовода, прямує в сторону площі Ринок.

Я знову залишилась одна. Присівши на лавку, яка стояла неподалік, глибоко і часто стала вдихати і видихати повітря. Зимово-весняна прохолода вривалась у мене швидким потоком і бадьорила із середини, змушуючи мозок бути яснішим. Сніг і надалі поривами спадав додолу, то уповільнюючись, то прискорюючись. Торкаючись землі, він починав швидко танути, змішуючись із землею, перетворюючись на брудне місиво, яке все ж повільно змивалось із бруківки дощем, який падав одночасно із снігом.

Я із певним захопленням продовжила спостерігати за цією картиною, і через декілька хвилин сніг почав перемагати. Сніжинки стали більшими і холоднішими, залишаючись такими ж беззахисними перед природою та  стихіями. Дощ зупинив своє падіння, а землю продовжив вкривати сантиметровий шар снігу, який розростався в арифметичній прогресії. Вітер став поривчастим і швидким, немов намагаючись нагадати про свою силу, він чим дужче пролітав поміж вулиць, і зі свистом, зникав за черговим поворотом.

Хоча на мені була і коротка куртка, і джинсові штани, мені все ж не було холодно. Вітер розвівав моє довге та русяве волосся, яке віддавало весняним ароматом.

«Ех, зараз би глянути на себе у дзеркало! Скільки часу я не могла це зробити!» - пронеслось у мене в думках, але нічого окрім суму не залишилось від цього.

Підвівшись із лавки, яка більшою частиною стала завалена снігом, я почала рухатись за групою туристів у сторону центральної площі. Двійко хлопчаків, яким близько десяти – одинадцяти років, їдучи позаду, постійно штовхались та сміялись. Це явно не сподобалось їх матері і вона періодично щось промовляла до них, далі, розуміючи, що не допомагає, дала під затильник і вони частково затихли. Але достатньо їй було повернути голову в іншу сторону, як вони знову продовжили свої ігри.

Ця картина мене звеселила і я почала усміхатись. Повз мене пройшов юнак, років двадцяти трьох. Його зелені очі спочатку прискіпливо вдивлялись в мою сторону, чи то оцінююче, чи для задоволення, і помітивши мою усмішку, відповів мені тим же. Сніг летів йому в обличчя, розвіваючи волосся. Він на мить зупинився, немов вирішуючи чи підходити, чи ні, але, певно вирішивши не ризикувати сьогодні, повільно продовжив рухатись в сторону церкви.

«Бувають же такі диваки!» - промайнуло в думках. – «Міг би хоча б «привіт» сказати!»

І опустивши голову ще нижче я попрямувала у невідомому для мене напрямку, тобто вперед. Переді мною відкрилась площа, на якій як один із кращих витворів архітектурного мистецтва стояли статуї грецьких богів. Фасади будинків здебільшого трьох віконні із асиметрично розміщеними прорізами. Посередині розташований будинок на якому виднілась вежа, одна із кращих оглядових місцин Львова.

Пройшовши ще декілька кроків, зупинилась. Живіт почав скаржитись на відсутність їжі. Дивне відчуття, давно такого не було зі мною. Одночасне відчуття і дискомфорту, і функціональної необхідності організму, і втрати життєвої енергії.