Заперечення

31.10.1982 рік. Гоґсмід. 

В цьому році осінь почалась непомітно. Ранок обіцяв бути чудовим, бо вперше за довгі роки, чаклуни та чаклунки могли зібратись родинами, спокійно відмітити Хелловін.  Майже в кожному будинку Британії лунав дзвін келихів. Хто промовляв у голос, а хто пошепки: “За Гаррі Поттера, хлопчика який вижив!”. 

Сонячні промені ледве пробивались скрізь штори “Кабанячої голови”. Відвідувачів майже не було. Біля входу дрімала дивна чаклунка у старому капелюсі. На її мантії залишились крихти нещодавнього сніданку. Двоє людей в обідраних мантіях голосно обговорювали підвищення цін на настоянки, інколи оновлюючи чарку вогняного віскі. В самому темному закутку ледве виднівся силует, який скоріш був схожий на привида, ніж на людину. Чорна мантія, довге чорне волосся, яке виглядало так, ніби його місяц ніхто не мив. Все це зливалось з похмурими стінами. Бліде худе обличчя заросло неслухняною бородою. І пусті чорні очі дивились скоріш крізь стіл, ніж на нього. Він сидів не ворохнувшись вже не першу годину. Одна рука була на столі, а інша ховалась в кишені мантії. Пальці нервово перебирали невеличку пляшечку з сірою рідиною. Схоже відвідувач повністю поринув у свої думки. 

— Я знав, що ти будеш тут, — пролунав голос за його спиною. 

Чоловік за столиком не поворушив жодним м’язом. 

— Тобі треба бути обачнішим, — продовжила фігура за ним. — Вчора ти не прийшов на слухання в міністерстві… 

— Я їм розповів уже все що знав. Все як Ви наказали. Слово до слова. 

— Цього недостатньо, ти мусиш з’являтися там з першою совою, якщо не хочеш завтра же опинитись в Азкабані. 

— А навіщо мені життя без… без Неї? Поцілунок дементора став би для мене визволенням, але я, як останній пес, мушу виконувати всі твої забаганки. Невже таке життя, ти приготував мені, Албусе?

 
Албус Дамблдор уважно подивився на нього. На вкритому зморшками обличчі, не було жодних емоцій, лише пронизливі сірі очі під окулярами-половинками робили його не схожим на старого дідугана. 

— Тобі це не потрібно, — він подивився на Северуса, посунувши стул ближче до себе,   і сідая за столик майже пошепки додав — Те що в тебе в кишені. Зілля забуття, якщо не помиляюсь? 

— Не вважай, що знаєш мене як Мерлін свою бороду, — Северус вперше підняв голову, щоб роздивитись співрозмовника. 

Албус присів, та почав шукати щось в мантії. Дістав невелику коробочку:

— Лимонні часточки з цукром. Я їх просто обожнюю. Магли інколи дуже вигадливі, — Албус взяв одну частку до рота, і протягнув коробочку Северусу, — Хочеш скуштувати? 

Снейп не відповів. 

Вони просиділи в тиші, можливо хвилину, можливо п’ять, а можливо і цілу годину. Є моменти, коли час не має значення. Бармен за стійкою сумлінно робив вигляд що прибирає, водив ганчіркою по краю столу, та інколи поглядав на компанію в закутку. 

— Доречі, я сьогодні ще не снідав, — перервав тишу Албус, так щоб його усі почули. — Мені казали тут готують непоганий цибулевий суп та пиріг з патокою. І обов’язково вогняне віскі. 

Альбус підняв руку, та покликав власника закладу. До них підійшов той самий бармен. Виглядав він трохи молодшим за Албуса, але в нього було таке ж срібне волосся, довга борода, колір очей у півтемряві розібрати було неможливо. Від власника трактиру неймовірно тхнуло козами. 

— Дай нам свій найкращий сніданок, на дві персони, — попросив Албус. 

Бармен фиркнув, та відійшов у бік кухні.  Їжа, майже миттєво, з’явилась на столі. Дамблдор підняв чарку, та збирався промовити тост.

— Я не буду пити за Поттера, — обірвав Снейп. 

— За світлу пам’ять Лілі, — промовив Албус, протягуючи другу чарку Северусу. І вони мовчки проковтнули напій. 

Професор, безтурботно почав їсти. Ніби за столом сиділи два приятелі, які вирішили провести час перед роботою в затишній таверні. Хоча “Кабанячу голову” ніколи не можна було вважати хоча б трохи прийнятною для дружньої бесіди. Северус навіть не торкнувся своєї миски і ніби знову поринув у думки. 
Закінчивши з їжею, Альбус протер рот серветкою, дістав другу та намалював щось на ній. Потім поспішно підвівся та промовив: 

— В мене є для тебе робота, завтра о восьмій в моєму кабінеті. Але якщо тобі зручніше, можеш і далі псувати собі життя, сидячи цілими днями за цим столиком та підтверджувати мої слова рік тому,— Дамблдор направився до виходу. 

— Стійте, — покликав Снейп. 

— Завтра о восьмій. І я б на твоєму місці скуштував би цей суп та прибрав бороду. 

Не встиг Снейп підвестись, як від старого чаклуна не залишилось і сліду. Він знову впав на свій стілець та простягнувся до ложки, зачепивши рукою серветку. Вона плавно злетіла в повітря, та колихаючись спікувала на підлогу. Снейп протягнув до неї руку, але не встигнув доторкнутись, як серветка загорілась, та перетворилась на перо фенікса. “Так, Дамблдор любить ефекти.” — подумав Снейп, ховаючи перо в кишеню з настоянкою. 

1.11.1982 рік. Гоґвортс, кабінет директора 7:59. 

Албус Дамблдор сидів у своєму кабінеті та щось записував у срібному зошиті. Окуляри половинки зповзли в нього з носа, а чудернацький капелюх був одягнутий на бік. В кабінеті директора вирувала магія. Щось булькало, щось дзвеніло під скрип пера. На стінах висіли десятки картин директорів і директрис Гоґвортсу. Хтось спав, хтось розмовляв. А деякі рами були пусті, так як їх власники відправились відвідати свої інші портрети. На невеличкому п’єдесталі сидів фенікс.