Лілі була тут

Лілі була тут

15.

Емелі прийшла до автобуса в капелюшку дивного рожевого кольору – сховала розкішне чорне волосся під чимось таким, що викликало захоплені погляди. Поля капелюха злегка прикривали чоло, зате довгими фалдами збігали на шию й плечі, огортали її, немов обвислими слонячими вухами. У такому капелюшку можна не дбати про зачіску, влягтися на автобусному сидінні й спати. У поїздках жінки беззахисні. Всі, кому не лінь, можуть їх розглядати. Тож мусять про себе подбати. Меґ захопила з собою у салон книгу Ренсома Ріґґза «The Sherlock Holmes Handbook» («Посібник Шерлока Холмса»). Вона хотіла вступити на юридичний і зайнятися приватними розслідуваннями. Як я її розумів! Неспокійно роззирався й уникав погляду Альбертини. Поїхати з Пригорщі – це значить, визнати свою поразку. Ефект Зейгарнік міцно тримав мене на мотузках, за допомогою яких поліцейські спускалися в провалля до мертвого Дмитра Брунька. Я цілу ніч мучився питанням: «Якого біса мені треба від слідчого Диріва?». Зранку швидко зібрався. Чоловікові у відрядженні збиратися дуже легко – викинув у сміттярку не прані шкарпетки, за ними туди ж полетіли одноразова бритва й зубна щітка. Все. Зібраний. Волонтерки напакували повні валізи. Коліщата валіз стукали по бруківці, немов електросамокати хлопчаків, які щовечора виїжджали на заворожений танок. Стрижі ще спали, ситі після вечірнього полювання на комах. І раптом я згадав. Згадав, чорт забирай!

Але ж… Не поїхати з Альбертиною – це значить втратити її. Назавжди. Безповоротно. Кохана цього не пробачить. Жінки іноді рвуть згаряча й не роздумуючи. Потім можуть шкодувати. Але в момент, коли їх зачепили – це вперті Еринії, богині помсти, які раптово стають чужими. У них є терези, якими зважують вчинки чоловіків. В жінок інколи нема чіткого плану. Вони страшні своєю імпровізацією. Нічого не сталося такого, чого не можна було б простити. Однак… Подумав, що мабуть мені не судилося скупатися в чоктавському озері Аоу. Сам собі не прощу, якщо не розберуся до кінця в злочинах, що потрясли. Я нахилився до Альбертини, поцілував у прохолодну щоку й показав картинку в смартфоні.

• Поглянь, - прошепотів якомога лагідніше. – Ось мій заброньований квиток. Буду летіти біля тебе. Приймете у волонтери?

Кохана очікувально дивилася. Її синьо-зелені очі, немов небо над озером із доісторичними черепашками, наповнилися сумом. Не відповіла. Промовчала й Емелі, визираючи з-під свого сукняного капелюха-куреня. Меґ гортала листками книги. Ренсом Ріґґз по-новому тлумачив дедуктивні методи Холмса. Волонтерки знали, що роблять, а я ні. Вони були разом, а я окремо. Факт, який заперечити ніхто не в силах. Щоб подолати цей бар’єр, слід здійснити неймовірний вчинок. Але на нього не кожен здатний. Та й чи варто ламати здоровий глузд? У Кенії мене ніхто не чекав.

• Я тебе наздожену, - пообіцяв затерплим голосом. – Клянуся!

Альбертина поглянула у вікно на Пригорщу. Тут було цікаво й незвично. Це містечко їй запам’ятається надовго. Тут люди живуть, не думаючи про завтра. Ніби в них у запасі двісті років. Вони зупинили годинник, щоб не відраховував їм час. Витерли підошвами до лиску бруківку. Змусили химер тримати свої нахилені будиночки на скалі. Зачепили хрестом на храмі небо й пливуть, погойдуючись, у вічності і провінційній безвісті. На цих кам’яних вулицях вона захмеліла від кохання. Воно відкрило їй те, про що лише здогадувалася. І мріяти не могла. Від цього відкриття світ здавався ріднішим. Легка усмішка освітила її пухкі африканські губи. Щоб зберегти кохання, іноді слід відпустити коханого. Він не може забрати з собою те, що йому не належить – неймовірні спогади, що назавжди залишаться в її серці.

Дівчина поманила пальчиком, щоб нахилився. Притягла рукою й припала довгим поцілунком. Злегка зачепила язичком мій язик. Цими устами я дихав кілька ночей. Від цього язичка втрачав тяму. По шкірі на животі побігли сироти. Серце забилося, ніби я побіг під гору. Я захлиснувся від спраги й жадання. Що вона робить?.. «А дарма я погрожував Джуніору, - промайнула безглузда думка. – Вона його не викине, як я старі шкарпетки».

• Я наздожену! Неодмінно наздожену, - пробурмотів, відірвавшись.

Пробрався до виходу. Як шкода, що автобус вже від’їжджає. І не може почекати годину. Я б за годину встиг. Втім, є таксі. Найму таксі і повернуся до Альбертини ще в дорозі на Київ.

Неоплан чмихнув, від’їжджаючи від платформи. Дівчина дивилася на мене, не кліпаючи. Емелі поцілувала пальчик і приклала до скла. Меґ зашарілася й закрила себе книгою. Хтозна, що вона, юна й цнотлива, думала про наше любовне ув’язнення в готельному номері…

Я постояв перед вокзалом, відчуваючи спустошення. Пригорща мріла у ранкових променях. Високо на Фортечній горі чоловік-храм тримав у руках хрест, що хитався. Може, він учора захопився святом. Чи то синій димок від автобуса загойдав нагрітим повітрям? Посеред площі робітники розбирали металеву конструкцію сцени. Здерли брезент й відкрили ребра загадкової істоти, що заповзла у місто й вмерла, не дібравшись до фортечної брами. Біля «Пива Кубійовича» прибиральниця знімала пластикові стільці зі столів. Дві башточки будинку професора Шульги потемніли від роси. Парували під промінням. Дому Понаровської з круглою вежею мінарету на Фортечній Правій звідси не було видно. Мовчазні книжки в лункому сховищі чекали на визволення. Там, у кінці вулиці, скочив у прірву медбрат Дмитро Брунько. Я уявив, як Катерина робить гімнастику на червоній доріжці, де недавно стояла труна з тілом її матері. Хмикнув, уже нічому не дивуючись. Золотистий шпиль ратуші виглядав несправжнім. Справжнім був годинник, що показував третю. Він мене підстьобнув, нагадавши про Альбертину, яка віддалялася. Я встигну!..