Кохання в готелі і мертве тіло

Кохання у готелі і мертве тіло

13.

Капітан Дирів кілька секунд дивився на мене, потім підскочив, ніби вжалений:

• По машинах! Рябченко!.. Залишайся на місці. Терміново виясни адресу фельдшера Дмитра Брунька! Петров! Безаков!.. Працюйте тут. До окремого розпорядження.

Це останнє речення вже стосувалося мене. Він все ще не вірив, що наші здогадки правильні. Вбивства були без мотивів, голими, як Едик у ванні. Принаймні, з точки зору здорового глузду їх пояснити було важко. Доглядав, носив на руках, грав у шахи, щоб потім розправитися. Нонсенс!

• З вами можна? - зірвався і я.

Слідчий озирнув мене смолянистим поглядом і кивком голови дав знати, що дозволяє. Він подолав роздратування і змирився. Альбертина вибігла з кабінету на крик поліцейського. Вона щойно заспокоїла Святослава Павловича й переживала, щоб його знову не потурбували. «Чарівна» таблетка Безакова подіяла.

• Йди в готель. Чекай там, - наказав я тоном капітана Диріва, пробігаючи біля неї. – Не хвилюйся. Копи зараз арештують вбивцю.

*Ось місце, де смерть охоче допомагає життю. (Напис на Паризькому анатомічному музеї).

Медбрат Дмитро Брунько жив на Вінницькому шосе, це десь на околиці міста. Поліцейське авто з розгону провалилося у видолинок перед мостом через Тясьму, викрешуючи іскри об камінь вихлопною трубою. Капітан Дирів сидів біля водія. Озираючись випуклим оком до мене, коротко розповів, що вів спостереження на похороні Понаровської. Засік, як ми вивезли з будинку Едуарда. Бачив фельдшера Брунька. Він помагав розкладати вінки й квіти, скеровував і розставляв у залі відвідувачів. Словом, був на виду, крутився серед людей. Потім всі зрушилися з місця. Труну понесли до катафалку. Шофер у золотистій лівреї всіма командував. Брунько підставив своє плече. Далі капітана відкликав підполковник Трофименко. Попросив не тягнути зі слідством, бо професор Шульга обіцяв поскаржитися в область. У нього там є медичне лобі, яке завжди може наробити галасу. А заступник голови Безаков хоче балотуватися на мера. Невдале слідство може вплинути на виборчу кампанію. На вузькій Фортечній Правій всі з’юрмилися, витягуючись за авто з труною. Дехто втікав, не маючи бажання йти на цвинтар. Навколо заступника мера Безакова зібралися городяни, які хотіли наспіх повирішувати свої проблеми. Слідчий відбув весь похорон, але не пригадує, чи бачив згодом фельдшера Брунька. Святослав Павлович з Катериною йшли за труною. Капрал Рябченко вів зйомку, тож можна буде переглянути, коли медбрат зник до будинку професора.

Але навіщо йому вбивати калік? Це гостре й драматичне питання повсякчас кололо мене, ніби цвяшок у туфлі. Я раніше вважав, що всі вбивства мають бути вмотивовані. Якщо вже на те пішло, кожен злочинець знаходить собі виправдання. Він готує ґрунт, на який спирається до і після здійснення цього тяжкого злочину. Навіщо вбивати просто так, підкидаючи наспіх намальовані символи генетиків?.. Це ж не полювання в лісі на ослаблих звірів заради азарту. Одержимість Брунька не мала пояснень. Думав про те, що ми з капітаном щось пропустили. Перетягували канат один на одного, а в цей час біля нас ходив убивця.

Ми ні на йоту не сумнівалися, що дійшли правильних висновків. Єдиний чоловік, який мав доступ до обох жертв – фельдшер Дмитро Брунько. От тільки не зрозуміло, якого біса він ходив уночі під вікнами будинку Понаровської. Я його злякав і йому не вдалося здійснити задумане. Тоді він прийшов удень, щоб задушити жінку. Пробрався непомітно для всіх. Якраз за кілька хвилин до мого інтерв’ю з поетесою. А де залишив велосипед?.. Біля храму, де співав у хорі?.. «Абсурд! Вбивця співає в хорі, - я жахнувся від реальності, що відкривалася. – Пригорща зведе мене з розуму…» Чи є в нього напіввійськові боти з написом «MIL-TEC»?.. І півколом «KHAKI»?.. Капітан Дирів заспокоїв мене. Сказав, що іноді всі факти і докази влаштовуються в струнку систему після викриття злочинця. Тож нам варто трохи почекати.

Капрал Рябченко, крім адреси, розкопав ще одну інформацію, що збила нас із пантелику. Виявляється, Дмитро Брунько доглядав хвору на ДЦП п’ятирічну доньку. Вона не рухалася, не розмовляла і не їла сама. Дружина його покинула, дізнавшись про невиліковну хворобу дитини. Чоловік не здався, закінчив Вінницьке медичне училище, щоб краще розбиратися у догляді за хворою дочкою. Заодно влаштувався на роботу у клініку професора Шульги, почав допомагати його немічним пацієнтам. Все здавалося логічним і справедливим. Дикою тільки здавалася наша з капітаном підозра у вбивствах. Ми нетерпляче сопіли, чекаючи, коли поліцейське авто доставить нас до будинку медичного брата.

Дім із великими вікнами і півником на даху був поділений на дві половини, які відрізнялися навіть кольором. На меншій, з намальованим червонодзьобим лебедем на стіні, жив самотній чоловік із хворою дочкою. Бетонний хідник укрився дрібними пелюстками аличі, що відцвітала. У щілину між штахетинами виглядали два червоних тюльпани – вони не чекали гостей. Над доріжкою вигнулася виноградна лоза, що давала прохолодний затінок улітку. З буди вискочило пелехате собача на ланцюгу й задзявкало. Біля нього валялися пластмасові іграшки – жовте каченя на коліщатах й синя рибка з розкритим ротом. З-за палісадника, що перегороджував садок з маленькими деревцями, визирнула на ґвалт поліційних авто жінка. Копи захлопали дверцятами й побігли по хіднику до дверей. У сусідки з подиву захмарилося кругле обличчя. Її червоні щоки ще більше почервоніли. Вона напружено поспостерігала за атакою правоохоронців і нарешті вигукнула:

• А то що відбувається? Не шуміть! Там хвора дитина.
• Господар удома? – запитав, притримавши крок, капітан.
• Був удома. А що? – жінка недружньо кліпнула погано пофарбованими віями.