Едик йде за Лілі

Едик йде за Лілі

11.

Лисе й горбисте тім’я капітана Диріва горіло, відображаючи вогник свічки над труною Понаровської. Він стояв біля вікна, поза людьми й поглядав на двері. Зручний пост. Тільки що він хотів побачити? Чи кого?..

Люди заходили у велику залу, впиралися очима в коричневу домовину, що покоїлась на високому столі, застеленому червоною бархатною скатертиною з китайкою, хрестилися, потім підступали ближче, щоб побачити блідо-синє, з виразом утоми, обличчя жінки, яку вони тут по-різному обзивали: то Вовчихою, то великою поетесою. Пригорща жила своїм галасливо-туристичним життям. І не дуже багато городян занепокоїлися її смертю. Живі дбають про живе. А Понаровській вже було байдуже, що вони про неї думають. Відстраждала. Мені здалося, що чую, як у круглому книгосховищі із лункою залізною драбиною гомонять про померлу закинуті книги. Тільки от не розібрати, що саме. В узголів’ї покійної стояла, вся закутана в чорне, Катерина. Глянула на мене довгим поглядом, не впізнаючи. Темна хустина її зістарила. В цьому залі ще ніч тому ми вечеряли й пили на брудершафт. Дивна послідовність – вечеря й похорон – виводила мене з рівноваги. Не міг стояти на місці. Питав себе: «Що я тут роблю?». Подумав, які ж ми різні з Катею, хоч ровесники. У цьому холодному залі тільки від Альбертини віяло теплом. Тримався біля неї.

Професор Шульга з відчужено-заклопотаним виглядом то ставав біля Каті, підтримуючи її за лікоть, заспокійливо шепотів, діставав з кишені таблетку й наполегливо пропонував дівчині, то вибігав надвір, до чорного й пишного, ніби для найбільшого свята, катафалка, де сидів шофер у лівреї. Святослав Павлович ревно чекав, коли надійде попрощатися з поетесою влада. Вже прошелестіли з вінками делегації від різних громадських і творчих організацій. З Києва передали корзину червоних, аж темних від буйних соків, чайних троянд, оповитих чорною змією стрічки: «Любимо, пам’ятаємо, таланти не помирають». Цей напис так суперечив тому, що бачив. Вони ж там, у столиці, досі не знали, як померла та, що зачаровувала їх поезією.

Зайшов сусід водопровідник Струк з дружиною. На майорші потріскувала електричними розрядами затісна сукня з короткими рукавами. Вона на ній ворушилася, наче друга шкіра, що ось-ось відпаде. Товсті руки, побуряковівши, вислизнули з рукавів, борючись із матерією, що їх стискала. На грудях у жінки хитався узористий срібний медальйон. Добрий дядько-водопровідник коло неї виглядав, немов зацькована дворняга біля ротвейлера з медаллю. Вони армійським кроком протупотіли до покійниці, торкнулися руками труни, зітхнули й відійшли вбік, до капітана Диріва. Струкова дружина наступила слідчому на ногу й він, скривившись, відскочив.

З’явився патологоанатом Безаков. Я здивовано витріщився на нього. Що його вирвало сюди з мертвуарію?.. Хоче сказати прощальну промову над трупом, якого сполосував? Придивившись, здогадався: то не той Безаков, що патологоанатом, а той Безаков, що заступник міського голови. Такий же самий їжачок вусів під носом, схожим на дзьоб крука, подібний костюм, от тільки погляд інший – начальницький. І повадки рішучі. Корзину буйних троянд занесли слідом за ним дві жіночки, яких спорядили з кабінетів. Поклали й побачили, що помилилися. Треба було взяти іншого кольору. Чиновник підійшов до Катерини, обійняв її, щось довго й нудно говорив у похилене обличчя. Катя тримала біля носа зіжмакану хустинку, як захист від тих слів. Потім Безаков потиснув руку професорові й став біля нього. Уздрів однакові корзини й нахмурився. Склав руки внизу живота. З під рукава піджака виглянула золота шайба годинника з Детройту «S Shinola». Щойно, йдучи сюди, він протер його мокрою салфеткою, змоченою у чоловічому одеколоні «Penhaligon’s». Заодно й себе щедро покропив. Тепер кривився від похоронного запаху троянд.

У цей момент у залу завітав підполковник Трофименко у формі. Я зауважив, як витягнувся, ніби вогник на свічці, під вікном капітан Дирів. Широкі плечі начальника міліції, здавалося, переповнили й так повну залу. Заступник мера показав йому рукою, щоб ставав біля нього. Паркет під вагою підполковника жалібно заскрипів. Трофименко поклав біля гробу свій скромний букет, обійняв Катю, потиснув руку професорові й став на місце, яке звільнив справа від себе Безаков. Я уловив якийсь порух – його чорні й серйозні очі впізнали мене. Ба, підполковник навіть злегка кивнув. Його ліва щока засмикалася сухою шкірою – щось на кшталт скупої посмішки біля труни Понаровської. Може, знову теревенив з Акивісоном після моєї розмови з капітаном Дирівим? Він над подіями. Не хоче до мене наближатися. Або вважає, що легше домовитися з начальником, ніж з його писарчуком… «Ну-ну, - не відвів я погляду. – У вас, пане підполковнику, на носі… гм… третя зірка. Подбайте, щоб вона вчасно з’явилася на погонах. Бо можу вам зіпсувати кар’єру».

Усі мовчали, покашлювали. Професор Шульга іноді діставав двома пальцями з кишеньки на грудях багряну шовкову хустинку й прикладав її до кутиків очей. Може, бачив у труні молоду, а не стару, понівечену часом, Лілі Понаровську й на нього напливала гаряча хвиля спогадів. Катя в цей момент також починала шморгати носом. Чекали священика з фортечного храму, який мав прочитати молитву за померлою й спровадити до міського кладовища на покій.

Ніхто ані голосом, ані різким вчинком не хотів порушувати ритуал, що вимагав спокою й смирення. Померлим – царство небесне, а нам ще жити…

У залу заїхав Едик. Люди розступилися. Хлопець тримав на колінах жовті тюльпани. Підкотився до труни й застиг, вагаючись. Я не знав, чи видно йому з візка очужіле обличчя Понаровської. А на його хлопчачому лиці рвався, мов перепріла матерія, давній, виношений біль. Довгі пальці на білих ободах тремтіли. Вагався. Тюльпани от-от могли розсипатися з нерухомих колін на підлогу. Він знав, що на нього всі дивляться, й від того нервував.